Розділ «Альма»

– А взагалі?

– І взагалі, – розсміялася вона. – Мені треба… – затнулася, – дещо зробити.

– У мене все є.

Ми завантажили Едіка на заднє сидіння, натягнувши на нижню частину поліетиленовий мішок. Дорогою нас зустріли якісь кретини, о шостій ранку запитуючи, де тут більярд. У шортах, стрижені під канадку, типові япі, зі своїми претензіями на…

Гарний настрій з покійником на шиї. Авто ледь пнеться, стрьомаючись патруля. Я нічого не відчував, навіть не думав, що ця пригода якось закінчиться: весело чи не весело, але й на похороні буває цікавіше, ніж на будь-якому весіллі. Траса гидливо кидала пацьорки навсібіч, відповідаючи на безглузді думки. Я краєм ока спостерігав за Альмою. Красива вигасаюча зірка. Нас не шукав час, нас шукали обставини. І всує я перехрестився.

Вася Клім тусував чотири години, давлячи протекторами зелене скло, на порожньому п’ятачку Сінного. Ось де було джанкове місце. Гудуть перепалені труби. Вчора підігнали етаміналу. Дозняк не перебрали, але він ще сушить кров Васі Кліма. Намисто на шиї, червона висиплячка навіть у кайф. Він дав підпотиличника брату, притоптав кумар кількома таблетками з дідової аптеки. Виблював у проріз драбин. Що за фіговину зараз їм дають від кашлю? Раніше жовті були, левоміцину гідрохлорид.

На п’ятачку хоч покотись. Нікого. Масні калюжі пекла. Не діждетесь. Я вас усіх заганашу, печінку жерти будете. Для мене наркота – це тільки мета. Не більше. Мене просто підкумарює, виводить, пре, коли воно ось поруч, пофасоване в пакетики і гріє душу. Можна вже жити, тягнути або заряджатися відразу. І план, основний план.

Вася Клім протусував на одному п’ятачку. Коліна ломило, невидимі дрелі просвердлювали кістки, звідти витікав біло-рожевий мозок. Горло спухло. Він танцював на майданчику, де штовхають за сорок упаковку радедорму. Пушери за двадцять. Нік, Лік, Фугас не йдуть на менше. Мужики, виручіть, ламає, бля. Бабло, копа, бабло. Бізнес. Або піди посмокчи секель у Жирної Лізки. Ріка тіл шмигає між лавками, прилавками, знизу їхні голови, як м’ячі, що пливуть за течією. Торчки і наріки товчуться серед строкатого манаття. Він ходить і роздивляється товар. У нього план! Ви не знаєте, який у мене план. Він говорить серйозно, але усіх чогось лякає. Блядь, я не коростявий. Тут він побачив пляму волохату, з рогами, що розходилися, як проміння на сонці, а попереду – маленьких сірих чоловічків, які фаланга за фалангою наближалися до нього. Тоді вже вилетіла з тієї плями птаха, з десятиметровими крилами в перетинках і страшним відполірованим дзьобом. Ага, подумалося Васі, вони-то і полірували їй. Різкий біль у грудях звалив його навзнак.

Птиця сіла на груди Кліма, розправила перетинчасті крила, відкрила дзьоб. Вона покрутила голівкою, голою і прозорою, з трьома очима. Птиця повинна була щось сказати, а вона сиділа на мосту, звісивши довгий відполірований дзьоб над клекотінням людей. Птиця сиділа, випустивши сині пари. Мідні пазурі нервів звисають над мостом. Птиця зависає над Васею. Дві мідних струни висуваються повільно, мов у рапіді, загинаються двома крюками і роздирають Васі Кліму груди. Після того він чує, що план його здійснився. Змах одного крила, другого. Птах підхоплює все це разом з чоловічками, у яких виростають крила, і вони буркітливим роєм, зробивши коло над юрмою, з розірваними черепами розчиняються у зеленій плямі, кольору цвілого хліба. У розірвані груди Васі Кліма вливається тепла приємна рідина.

Вася розплющує очі. Він лежить біля аптечної будки.

– Алло, міліція, слухаємо вас.

– У мене тут по сусідству маніяк. Ні, два.

– Один чи два?

– Два. Вони мочаться біля мого порога. Один на одного.

На грудях у Васі лежав баян з чорною. Вася лупить з усієї сили по венах, заганяє два куби. Голова ясніє, і він розуміє, що треба діяти. Але насправді Вася не мав і зеленого поняття, яким буде його грандіозний план. Головне – почати діяти. Опіум забив ніздрі. А зараз відійшло, і Вася винюхався, чхаючи від приходу. Від нього смерділо, як від тисячі сцикливих собак і бомжів. Чи можна це назвати знаком? – Вася замислився. Рецептори мозку збурилися, ожили під дією чорної.

Скін Мармелад сидить, опустивши голову. Зараз його білі шнурки акуратно зав’язані. Батько, віддихавшись, булькаючи лівою легенею, колишній прокурор, не може добре говорити. Провина цьому – кашель. Виною – привиди з минулого. Навзнак лежить жінка. Рівна дірка в голові. Голова підтікає густою кров’ю, перемішаною з мізками. Мармелад розуміє: це єдина його фантазія: красивий постріл з «беретти» у витягнутій руці – і мати-снідоносиця з розбитою кулею головою падає навзнак.

– І ти хочеш взяти все на себе… Послухай, я старий. Я вже своє прожив… – тихо клекоче кашлем батько.

– Це все чорні, блеки, винні, аби не плуталася вона по чорних, то нічого б і не трапилося.

– Так. Наркоманам і снідоносцям немає місця у нашому суспільстві.

– Тату, діється на вулицях страшне. І нікому до цього немає діла.