Розділ «Альма»

– Я повторюю: що краще вашій матері, які пазли подобалося збирати?

– Усі. А головне – мужикуватих бабів та м’язистих трансвеститів. Пардон, перепрошую, термінаторів. Вибачте.

Знаєте, такі ось погані ми всі… Недоліки європейського виховання, – і прикусила нігтик. – Я повторюю, що більшістю вона зупинялася на мужиках. Так, пазлувала чоловіків, – повторила Альма.

– Проблеми з сексом? Як ви гадаєте?

– У неї ніколи не було проблем з орієнтацією. Простісінька садистка, кого захочеш розчавить. Домінувала над усім. Але повторюся: вибирала породистих мужиків, з красивими тупими писками.

– У неї були зустрічі з такими людьми?

Не знаю, то, швидше, нездорова фантазія. Алкоголь плюс фантазія. Не помітила, щоб вона чіплялася до когось окремо. Орієнтири сплутані, як і саме її безрадісне життя, – дівчина відкопилила губу. Далі – агресія. Секс заповнював майже все її життя. Навіть батько, старий вовчара, пасував перед цією агресією. Ах, батько, батько… Закордонних справ міністр, хлищара, який волочився за дівками. Лялечками. Одних моїх однокласниць набереться з добрий десяток. Проблеми з горілкою? Він народився з нею в крові. Від нього за милю смерділо сивухою ще з народження.

Ми перед світанком. Туман сизим димом викручується вихором на автостраді. Сонце, пекуче сонце скоро висушить усе, і довгі далекобійні машини почнуть свою дорогу, тягнучи в собі личинки людських сподівань. Едік майже зелений. Готовий відправитися у Валгалу дивитися на своїх предків або збирати квіточки в раю. У нього перелом лобної кістки, зламана ключиця. А на губах з’являється рожева піна. І ломка. Переломи його рятують на якийсь час, бо біль виштовхує інший. Я вколюю йому морфін з димедролом. Потім ще. Альма сидить за спиною у мене. Дихає, її дихання уривчасте.

– Треба лікаря, інакше йому буде кінець, – говорю я. В гаражі тепло, тепліше і комфортніше, аніж у мене.

– Треба шукати Кольта, – говорить Альма.

– Діма тільки допоможе йому від’їхати назавжди! Ідіотка. Чому ти раніше не звернулася до лікарів?

– Він приходив до дока Зелінського.

– Ти бачила?

– Ні, він сам сказав. А ти, – ми перейшли на ти, – ти знаєш, що потрібно Зелінському?

– Видно, Едік того хотів.

– Ага, а проклятий док не пустив.

– Тоді хто ж його…

– Малолітні, обнюхаються клею, шастають туди-сюди. І нарвався.

Тут глюконавти, малолітні нюхачі клею, не обертаються. Золотушні виблядки цієї матінки землі не можуть жити серед багатомільйонних дач. За пагорбами лунала музика. Магнітофон гудів із самої ночі. У тумані жовта фанера вікна дока Зелінського. Я нагнувся. Едік почав важко дихати.

– Давно це у нього?