Розділ «Альма»

Вадиму-Саві Галіновському, який переступив крок мороку

1

Ми прийшли в цей світ учитися смерті, а не жити…

Він прислуховується до рою звуків, що видають чорні жили високовольтних дротів, наче намагається відділити майбутнє від нинішнього. Жовте блюдо автовокзалу. Чотири зелених ларки, перевернутою труною, над карликовими будиночками кінця вісімнадцятого століття, залізний магазин Пахніцького.

Альма виходить на вулицю, а за спиною у неї розквітають абрикоси. Залишила відчинене вікно, і її обличчя відбивається в тремтячій, на одній петлі, кватирці. Більше він нічого не бачить, і його сонний мозок ні фіга не витримує. Йому снилася абрикоса у бірюзовому небі, люди, які виносять труну, голосіння. Й Альма лежить у труні, закидана абрикосовим квітом. У неї рожева шия…

Саме на цьому я ловлю Дімака Кольта. На Альмі. Кольт мешкає у хрущобі на Льва Толстого, що дивом не потрапила під глобальну політику збагачення народу. Діма не підар, навіть не онаніст. Подібних йому в Англії, здається, прозвали слакерами. Дімі подобається це слово. Він просто преться. Я завжди застаю його за мапою Києва, наліпленою на стіні з наскрізними дірами за часів енної світової війни. Альма окремо. Часто, нанишпорюючи тугу від ацетону жилу, він плутається в часі, намагається дати раду дошкульним, як пронос, глюкам: чи була направду Альма?

Мені пофіг. Я розглядаю мапу Києва – червоним помічені точки, де пушерують, і чорним, де ти дістаєш усілякого барахла, змішуєш усі інгредієнти в один закінчений продукт. Червоним аптек зараз помічено менше. Але Діма не стирчить перед мапою, значить, у нього сльот. І він, запустивши руку в матню драних шортів, гуняво витягує знайому пісеньку про Альму. Його нереальність повертає мене у світ розірваних світанків, і нічого паскудного в цьому нема. Ми починаємо крутитися, як два ілюзіоністи. Нам не треба доводити, що ми вляпалися в гівно. Нікуди ми не вляпались. Нас вляпала система, але не та, на якій сидить Діма. Він професійний наркоман. Професійний тим, що ця грьобана система зробила його професіоналом, так потрактовує сіє явище Діма.

Я вам не лох на виданні. Я лікар. Лікар-нарколог. І єдине, що я можу зробити для Кольта, – щоб він не опинився у пронафталіненій дірі під назвою Донецька зона, або Павлівка. Моя професія – допомагати, але не так, як вам гадається. Якщо у ваш шарабан залітає хоч одна твереза думка. Здихають не від…, а від… Це щось вам говорить? Ні. Не прикидайтеся ідіотами. Коли вас притисне, що ви канючите? Аспірин. Да-ам. Тоді краще злийте всю парашу, гидливо поморщивши носика, в туалет. Перед цим не передумайте продезінфікувати руки. І все інше. Я правильно сказав? А раптом, чого доброго, щось не так, і ви мене запишете у вороги всього живого? Головне – ідея, чи не так? Бляді, всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами? Ідеї інтернаціональні. Відпиляна голова, куля в потилицю. А решту ви самі відшукаєте.

Про Альму я знав тільки те, що мешкає вона далеко, звідки не повертаються. І чи жива вона взагалі, для нас обох, посвячених в її історію, не має ніякого значення. Будь це нав’язлива галюцинація або наркотичне марення. Але це красива квітка – Альма. Альма. Альма. І вона існує поза нами. Так говорить Кольт. Він від народження німий. Майже. Але прийнято так вважати. Насправді в дитинстві п’яний мент грохнув його по голові кулаком просто для годиться, коли приборкував п’яного сусіда. Я можу лише гадати, з чого це почалося. Мене не хвилює ваша думка, як і не хвилює це Дімака Кольта. Він на сльоті. Він в ульоті. Пальцями. Шия витягується. Дашок зведених пальців, великий перетинає. Не чіпай мене, док, я з Альмою. Сигналізує далі й лягає на своє ложе з рваною ковдрою в іржавих плямах. Плями крові у нього з вух. Вірніше, вони з’являються, коли у вухах гуркоче надломом вулиць грім. І Діма тоді на три місяці полишений звуків. Напівнімий і глухий.

Пальцями. По кольору плям я розумію, що зараз він може слухати мій шелесткий голос. Мій голос. Це голос його Альми. Тільки так, у затрамбованих дурощами альфа– і бета-рецепторах, виникає красива квітка Альма. Нічого більше нас не обходить. Пальцями. Повідомлення. Кольт ллє з перекинутого кулака воду. Наче ллє. Звуків меншає. Ага, він глухне. Все о’кей, док. Справді, думаю і говорю одними губами:

– Можливо, так на краще.

Кольт славився своєю наркотою і якимось шостим чуттям, імунітетом до правоохоронців, до усіляких милосердних зборищ кретинів з хрестами, серпами, зірками, і так без кінця. Він був головним нелегальним провізором у наркотичному синдикаті, що ніколи не давав перебоїв, постачаючи дешевий товар дешевим торчкам, типу мого клієнта Валі Калєки, або це був вишуканий рафінований товар – від креку до героїну – в часи зміцніння його імперії, побудованої на кшталт хижацьких пірамід, яка теж ніколи не давала збою. А тому Кольт був сам головою і за постачальника цього синдикату, що вміщався у хрущовці на Льва Толстого. Кольт виграв війну в китайської мафії, та вже тоді настали інакші часи. Але, гадаю, я помиляюся. Часи тут завжди були однакові. Наступну він програв і лишився живим. Чому – то одному Богові відомо. Час завжди вибере слушну нагоду, щоб убити тебе, завалити непотрібною інформацією, щоб відібрати головне. Але Діма Кольт це діло швидко розгадав, спаливши за собою всі мости і залишивши Альму. Пальці сигналізують… Мені треба працювати, док, не можеш підкинути якогось бабла?

– Засранець, – виголошую я. – Я дам тобі гроші на дешеві пончики в підземному переході, що побіля Кулінарки.

Кольт вибухає ішачим сміхом. Сміх – це ґелґотіння води з каналізаційних труб. Глухонімі так сміються. Нечисть вилазить з рота: так бздять паралізовані, з посинілими обличчями проститутки, так люблять поржати каліки. Ну, напружте вашу уяву. Пройшло? Ні. Але так сміється Діма Кольт. Альма пішла в срібні країни ельфів і гномів. Зараз у нього піднесений настрій після якоїсь виготовленої власноруч байди, якогось колотилова, чогось середнього між джефом і вінтом. Пальці. Кулінарка пішла в добрі часи ще тоді, коли на кожному кроці репана перекупка торгувала барбітурою і наркотою. Альми нема. Широкий жест розставлених рук, тонких, мов два патики, обсипані ластовинням. Дві скарлючених гілляки на мокрому травневому асфальті о п’ятій годині ранку на Хрещатику. Альма… Альма… Альма… В його очах порожньо, наче у вительбушеної ляльки або падшого янгола, який несподівано придбав плоть і миттєво її позбувся. Тяжкий опіумний блиск, важкий, як мрії, важкий, як камінь, що його треба викотити на круту гору, зовсім знесиленої людини щезає, срібними дзвіночками в очах кришиться антигістамін із судинорозширювальними та психотропними прибабахами, що гальмують повний сльот від реальності. Так. Пальці сигналізують. Він народився з тяжким опіумним поглядом, і все вирішив не якийсь сраний мент, а проста річ, яку навіть Діма не хоче роз’ясняти. Забобонний, наче американський нігер. Усі наркомани набожні, так вважає наївний, а може, кидонутий в дурня, Діма Кольт. Побожних не набагато більше серед гомиків, педофілів, кінотелезірок, а також серед істеблішменту. Ніяких казок, панове. Ніяких казок. Усе за межею.

Будь він навіть ясновидющим, святим, апостолом, без наркотичної залежності, без усіляких звичок, що потребують спустошення шлунка, його галюцинації для мене не є чимось довершеним, а так, наче вірогідне, реальне повисає у повітрі. Саме те повітря вказує на загальну галюцинацію. Пальці сигналять. Так, так, так. Серце зупинилося. Удар голки. Вмазався. Серце скажено починає гнати кров по венах. Ефедрин, перегнаний через марганець. Чистяк. Сигнал пальців. Треба працювати.

Жирний гросбух. Пальці й патлата голова, з немитим волоссям. Хаєр тіпається. Краплі поту. Легкі й дзвінкі м’ячики поту. Пальці шелестять сторінками. Він не тупорилий торчок, цей Діма Кольт, і не чумовик, хоча останній чумовик-хіпі або панк кінця вісімдесятих разів у десять інтелектом перевищував університетську мавпу. Не родись красивим, а родись щасливим.

Гросбух з одного боку тоншає. Кольт підводить голову. Постріл погляду. Світло. Розумію. Рецептори мозку через нерви очей не сприймають багато світла. Така дія його нового препарату. Я зашторюю вікна. Напівтемрява, як його напівнімота. Я певен, але хитрий Діма Кольт продовжує мовчати. Сьогодні він сам розмовляє з Альмою. Один на один. Він завжди лишається з нею. Зараз Альма у нього за лівим плечем, там, де серце. Андигрид. Макова солома. Велетенський жбан. Ще одна миска. Ацетон. Більше нічого. Окрім газу і платні за нього. Сьогодні чорний день. Це чорна, чорна опійна ширка. Решту зневажливо старі ветерани цього фронту називають білою. Кольта дивує цей снобізм.

Пальці. Сноби, ударені в голову, більшість свого життя вони проводять на білій. Саме так. Він не наполовину німий. Не розумієш? Пальці виписують якусь історію. Малюють у тугому смердючому повітрі кімнати. Це ацетон, док, він погано на тебе впливає. Пальці. Історія. Чергова історія Альми, яка вже давно відбулася у його підсвідомості під тяжким ментовським кулаком.

Справжні олдові наркомани, старигани, повністю полишені агресії. Тому вони виздихають, як сибірські мамонти. Нікіта Шульг виварював до останнього стоячі від наркотичного поту шкарпетки. Летальний кінець. Астрал – це не єдрєні фєні.