Розділ «Альма»

– Для чого ти ширяєш собі спід?

Пальці б’ються в істериці. Він бачив Альму, бачив її, вона змінилася. Альма. Блядь, Кольт, немає ніякої Альми, і ти не параноїк. Пальці, руки обвисають. Смикаються раз, удруге. Зараз він від’їде і буде спати годину, не більше. Для нього така доза, наче для алкана пляшка пива. Пальці ще кволо прокреслюють якусь лінію. Пряму, чітку, і він, засинаючи, ще раз проводить пряму лінію, складає кволо дашком пальці літерою А. І засинає. Пряма лінія означає диявола і що Альма потрапила в його руки. Або, може, це смерть.

Він спить. Я повернув його у нормальний світ, де він чує звуки, слухає, як вороння весною тріщить дзьобами, де він розрізняє запахи. І вірить, що тато з мамою найсильніші. Його ще тоді, в дитинстві, прозвали Діма Пальці. Він малював дивних тварин, дивних людей. Він вихоплював на білий папір чорним грифелем олівця обличчя людей, тварин. Тато й мама тішилися, що виростає такий талант, простяцькі собі вчителі, які називали світськими раутами свої походеньки до знайомих, де слухали прісні пісні на слова Євтушенка та Окуджави, вірили у свою місію, а не те щоби в Діму. Головніше за них нікого не було, бо вони знали щось таке, чого не знає чиновник з протертою лисиною. А Діма спав і бачив, як вони дринькають на своїй шестиструнці, солодкоголосо витягуючи пісеньки комсомольських культпоходів.

Пальці схрещуються на грудях. Не треба бігати до церкви і ворожки, щоб здогадатися, чим це закінчиться. Темний екран зі сріблястою фігуркою Альми померкне, і дикі звірі чи янголи сядуть йому на груди. Туди, де в остеохондрозній впадині лежить коричневий дерев’яний хрестик. Діма Кольт буде сперечатися з життям ще одну годину. Може, дві. Може, ще кілька років, але неминуче настане, він спокійно спостерігатиме чорний екран життя, коли не буде ломок, коли у голові ясно і світло. Він ще вам і мені обридне.

У Васі Кліма знайшли висипачку, тугу, кільцем навколо шиї. Він заявив лікарям, що не чухається. Авжеж, ти такий дурний, недоумок, сіпак, говорив йому Утюг, пожирач теофедрину. Стовідсотковий імпотент з тринадцятирічного віку. Який там у хєра сіпак, не йметься Васі. Сіпак – це коли на залупі вискакує бурулька, а потім з тебе тече, як із відра, гнояччя. Почекай, заспокоює його Утюг, ще, блін, не вечір, зовсім не вечір. Ти в’яжи, вчора на Кольта наїхали цигани. Ну, то й хєр з тими смердючими циганами, нехай у жопу виїбуться. Чумидло ти зачухане, село неасфальтоване, а де ми будемо брати такі колеса, майже на шармака? Тобі одне на умі. Пора переходити на чорну. Як тобі на біцилін або рафампіцин. Утюг либениться. Вася ворушить шарами. Шо, захавав сифону? Га? Кого ти востаннє дрючив? Га? М-да, питання туманне, але поясниме – нашу Люську. А Едік? Едік не йде в рахунок. А якщо Едік підар? Ні, кажуть, що його полишили того, невинності. Оце да, Едік був целяком. Сьогодні тарабань поштою до Діми Кольта, треба з циганами розібратися, якого це вони хєра полізли на нашу територію. За ними ментовська «криша». Да? Да-а-да, кривляється Утюг. Вася Клім підходить до вітрини і розглядає свою шию. Показує язика гарній офіціантці, яка прибирає столики. Зараз БЖ від панків порожня. Лазять такі підкидні, ні те ані се, на шармака дурі покурити. Слухай, ну. Як бути з ментами? Крутиться, не може встояти на одному місці Утюг. Ніяк. З ментами діло тухле. З циганами спробуємо домовитися через Мармелада, якщо ті поведуться, у них у мавпарнях свої краї. Мармелад завалить таке мито, що нам на сотий кілометр подавайся. А там за шириво трудове селянство ніздрі вилами проколе. Ото діла, тягне Утюг. А що такого вони зробили Кольту? Перекрили точки. Так у нього є док. У нього, може, і є, резюмує Вася Клім. Але не в нас, був один, так сам ласти від передозняка склеїв. Пішов густий дощ. Вони пішли, сутулячись, Андріївським донизу. Я пруся від цієї церкви, гонить теофедрин Утюг. Угу, нічого. Кажуть, в Італії така ж. Такої немає. Ну, харе. Зараз зайдемо до Люськи. А ти прикинь, не перестає Утюг, ми приходимо до Люськи, а тут вилітає її нога через кватирку, потім ще нога, а мати кричить: забирайся, сучко, зі своїм сифоном, можеш частинами, а можеш повністю. Здорово я придумав? Здорово? – перепитує набиченого Кліма Утюг.

Він довго стояв перед зачиненою брамою. Дзвоник перестав калатати, видно, його відімкнули. Чорт би побрав цього дока Зелінського. Не треба було йому вірити. У Кольта док ліпше, свій вважай. Тільки що не сидить на цій біді. Але хто його знає. Голос у дзвоника знову прорізався. Ніхто не ворухнувся за величними червоними стінами особняка. Едік провів пучками по випуклому бугру рубця, що на холоді починав синіти, особливо на дощ. Ушкоджені нерви. Провів пучками від рота і до вилиці. А у доктора є трава, але справа, звісно, не в траві. Доктор обіцяв допомогти з операцією. Едік побачив себе з Даною Інтернешнл. Кльово. Шестикутні зірки на прапорцях фанів, жовто-блакитні у запітнілих руках співвітчизників. Море квітів. Чудово, просто чудово. І він. З Даною, спина об спину, співають щось із давнього репертуару «Бітлз». Білий довгий лімузин вивозить їх, розкидаючи прихильників. Шанувальників та шанувальниць, які мухами липнуть до дверцят, а вони їдуть крізь стіну фанів, стіну дощу, щоб зайнятися справжнім лесбійським коханням. Пішов дощ. Сколоті вени на руці та нозі засмикалися, надувся рубець. Відразу все стало схожим на осінь.

Я зустрів її в недорогому кафе. Вона поставила на велетенську чашку з чаєм книгу і читала. За вікнами полоскав дощ, тугий і свіжий, від таких дощів буває лише радісно на душі. Я вчепився за слово «радісно», напевне, тому, що воно так давно не звучало у моїх вухах. Уся ця метушня навколо клініки, навколо цього племені стражденних робить тебе байдужим не тільки до себе, а й до чужого поносу. Чуже завжди набридає, швидше, ніж спарювання з незнайомкою десь на курорті. А тут, дивися, радість. Швидше не від дощу, а від того, що я зустрів її. Вона підвела голову, і я, проходячи, побачив її вузьку шию, засмаглу, наче вилиту, з білим пушком уздовж хребта. Дівчина витягла шию, вигнувши спину, окресливши круті сідниці, круглі та доладні. Вона поставила підборіддя на книгу і, блиснувши жовтими очима, кольору відбитого від поверхні китайського чаю, де сонце ламало проміння, подивилася крізь залу.

– А від вас нікуди не дінешся, – сказала вона.

Мені, напевне, треба було подивитися на себе в дзеркало, щоб зрозуміти, що тут не обов’язково володіти провидінням. Шкіряна куртка, з витертими за старою модою рукавами, пропотілий батник, класичні джинси і кросівки, що їх у часи моєї молодості називали мокасами.

Вона знову опустила голову, всміхнулася, вирізьбивши зморшки навколо вуст. Підвела. Зараз її погляд займали жовті лілеї в аляпуватих вазонах. Ось що її приваблювало. Її пальці міцно стискали краї книги. Звісно, це був метр Кастанеда. Жовті квіти і Кастанеда – ось що зараз її приваблювало. Вона знову опустила голову, різко. Підвела, ховаючись за розгорнуті палітурки. Складки прорізалися ще чіткіше. Усміхнулася. Показала мені обкладинку, провела довгим пальцем з чорним манікюром.

– Як вам це?! – Вона повертіла рожевими лайковими рукавичками, що лежали поруч з цукорницею. – Не стійте. Сідайте поруч. Холодно, і ви такий чудний, коли не вдягаєте халата. Холодно, випийте чаю.

Я поправив кашеміровий шарф. За вікнами падав сталевою стіною дощ.

– Як вам Кастанеда?

Очі в неї зараз лукаві, трохи холоднуваті, спокійні, зосереджені.

– Як і всі ми, – я покрутив пальцем біля скроні. – Нічого… Може бути, а може, й ні.

– Він просто шокуючий.

Дитинко, ти, видно, не знаєш, що він помер від раку печінки. Зробив і з’їв всілякої дурі занадто багато або занадто багато знав про рак печінки, швидше, від параної, від смердючого і немитого фантома, вигаданого дона Хуана, який довів його до психозу, а далі – по накатаній. Головне – потрапити в колію, де тобі вчасно вставлять чорти вила в бік.

– Чай? – запитала. – Я пригощаю.

– Ні, я сам пригощаюсь коньяком.

– Не зарано?