Розділ «Альма»

Психолог, психіатр для наркомана, справжнього, а не тупорилого торчка, – це перш за все мент у білому халаті. Психолог намагається втиснути наркомана в ближчий і далекий водночас для нього світ, обклавши умовностями. Наркоман зневажливо ставиться до них. І дотримується їх, якщо тільки вже межа між ним і суспільством нагадує полохливе провалля. Анархія наркомана – це його стихія. Тому-то в неформальних об’єднаннях гуляє цей принцип. Наркоманія – один із пасивних виявів протесту державі, яка не хоче поважати чужої думки. Іншого мислення. В цьому сенсі назвати зібрання панків якимось ідеологічним тотемом було б смішно. Повернути до нормального життя як наркомана, так і алкоголіка вкрай тяжко. Зловживання борщем не менша вада.

Раніш нариків якщо і запроторювали за ґрати, то не за вживання чи зловживання наркотичними препаратами, а тільки під тією маркою, що вони чужі нинішньому суспільству. Вони були чужими, будуть і є чужими. Його пасивність – це прихований зміст боротьби, що міститься в черепушці інтелектуала. Системне святенництво, непрохідна тупість чиновника, дядька від орала, що намагається збагнути це не як шматок міської культури, а як потворне явище деградації. Місто для нього потворне. Тому столиця розквітає раз у раз пишними шароварами та недолугими бандуристами, з яких один чи два є величиною в повному розумінні слова, а решта – заробітчанське паразитування на черговій ідеї. Наша система не набагато потворніша за наркоманію, тому що агонізує і прогресує не так швидко, але симптоми безпричинної ейфорії – наявні. Забороняти все, щоб мати зиск. До останньої фрази ми ще повернемося.

Я втомився. Втомився вичитувати цей брєд. Задрипаний брєд. Літо вилизує місто до смертельного блиску. Весна, із запаленими статевими залозами, з набряклими венами, з вологими ласкавими очима, готовими віддатися до останнього і все надолужувати знову, зійшла так швидко, а розваг у місті то прибавлялося, то зменшувалося. Амплітуда стрибала, горіли шланги. Новий закон не зробив кращого мента, дешевшу «кришу».

Напередодні Євробачення Вася Клім зібрав свою контору, як пишно, сапонувши дві хапки драпу, називає свою немиту кодлу. Його кодла, з якихось ідеологічних міркувань, не п’є пепсі-коли. Говорять, це тому, що на пепсі міцно сидять хіпани. Блін. Вони всі там підари. Ми всіх їх опустимо. Вася Клім з-під порубцьованих брів пускає чорного біса.

Вася Клім три дні не дрочив, щоб тільки оддрючити Едіка. Так йому сказали. Не дрочи, чувак, а там усе само собою як по маслу піде. Опусти цю скотину. Опусти цю зманіжену хіпівську убогу тварину.

За кольором обличчя можна визначити, чим відрізняється товар Діми Кольта від чистого товару крутих. За кольором обличчя чи взагалі за їхніми повільними комашиними рухами, як у богомолів, можна спостерігати, як діє товар Діми Кольта чи натуральний героїн оптових поставників. Хто бере у нього, яку кількість вжито. Для цього навіть не треба розвивати і напружувати шари в баклазі, тобто думати. Інфантильна зневага, готова перейти в агресію. В нинішні часи таке неможливе. Раніш, років з десять, сутички між новими, що спиналися тільки на ноги, і між неформалами були ймовірними, але обом небажаними. Та не треба думати, що лише неформали чи які-небудь угруповання, живі людські табуни, часто-густо сидять на дешевій наркоті, якщо взагалі її вживають. Це явище різнобічне, багатогранне, як віко труни.

Бутонами домашніх квітів розпускаються їхні очі. Білі більма, звужені й широкі зіниці. Бліді обличчя, витягнуті і торжественні. Наче на літургії чи месі. Усі обличчя звернені в одну точку, всі зіниці дірявлять повітря, густе, спітніле. Усі в нерухомості очікування чогось, що ніколи не збудеться. Мідні жили очищені від бруду, тягучого, як безколірні зелені сутінки. Грудну клітку стискає до болю. Розпускає, пустивши тілом справжній потік, що вибухає в голові велетенською надновою зіркою. Вона росте у всіх на очах. Зараз вони окремі, хоч і гуртом, витікають з очей адреналіном, спермою, сциклинням, тисячами запахів, яким би позаздрили всі от кутюр, чіпляються за її кошлате проміння. Горить, бліда, в синій порцеляні вечора. Горить над їхнім олтарем.

Вони ворушать очима. Зараз світ пролягає повз їхню автостраду життя, перекидає з поверху на поверх спогадів, лущить у жилах тягучим бажанням, і вони навіть не здогадуються, що світ для них не зовсім світить, яке нахабство так думати. Раніше б їх вишикували під стіною, навіть би зеленкою лоба не квацяли. Так, в три алюри, навіть без вироку. Прокурор виправдає, країна, якій потрібне насуплене, забите, але вправне і вольове у своїй роботі бидло, теж.

Скіни з’явилися непомітно. Їх відрізняли хіба що продвинуті по зачісці, короткій, як і у братків, та вдяганці з орнаментом, що вказував напрямок до клозету чи до банку, ну і, звісно, по білих шнурках. Ми сучі діти цієї пропащої землі. Можна і так, можна інакше. Чистильники нації. Нового нічого. Патлатого жлоба, із замурзаною харею, у писок. Жидів на тиглі історії, на перегній для усіх націй. Метро слизькою хвостатою аскаридою виповзає від Дарниці, виринає на Гідропарку і зараз пролітає Дніпро, ребрами тіней мосту кряжачи зелено-сині боки вагонів. Золоті кулі сонця пролітають по голених головах скінів. Вони їдуть. Вони ідуть. Двоє глухонімих, що жваво сигналять один одному, кожен зі свого світу, сидять напроти. Тоненька дівчина з поглядом трепетної звірючки, що хоче перестрибнути прірву. Поруч, завалившись на плече, куняє дід з окуляром, заклеєним пластирем. Золотий пилок полудня розвіюється в темному мороці Хрещатика.

Вони ворушать очима. Чистенькі, з палаючими очима. В рожевих клубках туману. Їхній месія, з довгою заплетеною бородою, читає мантри. Він їхній олтар. Дівчата з бронзовими головами, зеленими очима, анемічними рухами, чарівність втраченого і чарівність набутого. Тоненькі ноги, вузький хлопчачий таз. Рухи повільні, як у кішок, що їх погладили за шерсткою, і навпаки. Бірюзові очі вічного кохання. ОМ, ОМ, ОМ. Виголошується. Благовоння перемішуються з поглядами. Щоки рожевіють.

Хрещатик. Направо від кінотеатру аптека на Заньковецькій. Колись тут збиралися пушери. Вони стояли – один з одного боку, інший – з другого. В шкірянках-танкерах. Пушери пропонували все від і до. Зараз вони стоять у центрі, але щоб видряпати з них щось, треба переплачувати, ймовірніше, в один прекрасний день тебе здадуть з усім гамузом. Ментам або конкурентам. Діма Кольт залітає до аптеки. Всі знають, що у нього хвора бабуся. Він купує воду для ін’єкцій, марганець, подає рецепт на дешеві транквілізатори денного застосування. Знеболююче, кетанов. Жарознижувальне – колдфлю. Дякує. Далі аптека напроти Лютеранської. Там папаверину гідрохлорид, від тиску. Адаптол. За рецептом – галоперидол. Будинки квадратами. Квадрати кварталів. Птах з намистинками очей. Як розтоплені краплі опію. Піт розтопленим свинцем холоне у промежині, що нестерпно чухається. Там, у тій аптеці, пушер штовхоне велику кількість солпадеїну. З усього цього лайна треба зробити щось, з кожного препарату Кольт витягне кодеїн, димедрол, морфій у малих дозах. Плюс його власний рецепт. Дорого. Конкуренція. Бариги лікарі-наркологи пхають наркоту за такими цінами, що беруть тільки ті, хто може взяти. Морфій – це казка для ненароджених. Його вживають круті. Азбест, цукрова пудра, анальгін і, можливо, анальні випорожнення китайця. Тільки не чистий героїн. У Діми Кольта вставляло у три рази сильніше від героїну, але про наслідки можна лише гадати. В одних напросто вилітала печінка, вивалювалися у три дні зуби і вилазило волосся. Цей новітній джеф синдикат припинив виготовляти. Цивілізація рухається. Тріщить по швах сімнадцяте століття з довбнею, що вказувала на Москву. Зараз треба пам’ятнику замовити ще дві руки – одну на Схід, другу на Захід. І у кожній руці довбня.

Важко сопуть міхи у грудях. Скіни сунуть по Михайлівській. Вони йдуть, розвернувши плечі, з градинами поту на чолі. Вони голомозими хробаками риють прекрасний полудень. Протектори підкованих бутс крешуть бруківку, впевнено ведуть їх на БЖ, Велику Житомирську. Замочимо цю жидівську срану поїбень! У цих сраних хіпі не баби, а зародки, викидні, пліва, роздовбана власним пальцем. Ріг Десятинної. Нагнулися, затягнули міцніше білі шнурки. Ось там підходить до них занюханий клеєм підліток і вказує, де хіпі, накачані наркотою, гудуть ОМ! ОМ! ОМ!

Нембутал, барбаміл, етамінал натрію – ця казкова країна давно грюкнула в історію. Епоха заглухла. Зараз усі сидять на дешевій барбітурі. Люмінал приносять контужені уйобки за досить помірну ціну за пакетик. Пакетик навіть не називають чеком. Фенобарбітал валить відразу з ніг і не користується попитом у молодіжній тусні. Екстезі конкурує з героїном. Люди вживають дешеву барбітуру: седуксен, радедорм, реланіум. Хоча це теж можна знести. Ксанакси і транксени, новоявлені заморські гості, спочатку приживалися доволі туго, а коли розхавали, то все це оптом позгрібали бариги, дрібні пушери, пушери взагалі, і воно все пощезло в чорній дірі наркоманського всесвіту, разом з польським реладормом. Діма Кольт сидить і дивиться на своє молюскоподібне відображення у вітрині аптеки, пальці вибивають з повітря слова, звуки і символи. Піт заливає обличчя. Діма Кольт розмовляє з собою. Так він молиться. Пальці розмовляють з Богом. Кольт за щось вибачається і просить, щоб успішно пройшов день. А так він ніколи не побачить Альму…

Але зараз усе, що відбувається навколо: бродячий пес, ледачий, вигодований на об’їдках та комбіжирі убогих їдалень, з червоним висолопленим язиком, і бомж в ореолі чорних та зелених блискучих мух, повна жінка в дорогій сукні від Versace, з широким декольте і червоним бантом там, де повинні бути цицьки, – один чорний спалах – скляна стіна падає, і все, колись присутнє за скляною стіною, падає, в один спалах, чорний і тягучий, як хвіст комети з антисвіту, зараз пробиває останні перепони, – нині ворушиться в його вузькій грудній клітці. Перебралося вище, до горла. Зараз усе навколишнє там, у голові молюска, з тупими і сльозливими від болю очима. Зведені спазмами пальці дістають з кишені пластмасову пляшечку. Дві капсули, а скільки ще пиляти треба. Лишилося дві капсули. З одного боку біла, з іншого червона. Вони йдуть висохлим стравоходом повільно, дуже повільно, і подумки Кольт проштовхує їх, штовхає все далі й далі. Собака перетинає периметри. Туди-сюди. Сита лінь і спека. Мухи сідають на писка. Собака злизує їх язиком, іноді. Дама з квіткою відкидає багажника червоного Volvo, витягає ціле намисто сардельок. Кидає, ні, прямо дарчо кладе до лап. «Бідненький!» Пальці сигналізують бомжу, що тулиться побіля урни і намагається заснути під пекучим сонцем. Діма Кольт розплющує підсліпуваті очі, мугикає, тарабанить і тарабанить рукою об пластикову пляшку. Бомж повільно розплющує залиті жовтими сліпаками очі. Діма Кольт випускає гортанний звук, мугикає знову і тицяє на пса, який ледачо волочить по землі ледь не з кіло сардельок під ніжним поглядом дамочки в сукні від Versace. Палець на пса, на бомжа. Палець так продовжує курсувати немислиму кількість разів. Бомж зводиться. Реально відвішує псу копняка, згрібає сардельки, сідає на своє місце під стіною і починає заковтувати не пережовуючи. У дамочки бальзаківського віку істерика. «Стрєлять! Стрєлять! Стрєлять надо!» Діма Кольт беззвучно регоче. Пальці сигналізують: фігове місце для життя мені ти знайшов. Відповіді ніхто не бачив. Почався приход. Нембутал почав діяти. Пішов приход.

Едік бачить перед собою прекрасні квіти. Волосся у нього шовковисте, хвилями спадає на плечі. А очі порцеляново і втомлено закриваються широкими віями. Часом він годинами, хапнувши трави, може говорити, що його чоловіче тіло гидотне, мерзенне і йому хочеться чогось іншого. Пальці унизані перснями. Пірсинг у вусі, у носі і бровах. Усі хіпушки від Едіка у захваті. У нього круті батьки. Едік знає такі речі, що жодному й не снилося, не гадалося. Він запросто міг стати їхнім гуру.

Вася Клім закотив кілька таблеток ефедрину, запив склянкою дешевого сухого вина. Розім’яв пальці. Сьогодні сухий закон. Регоче. Чорна маса немитих панків суне безтолковою лавиною, здіймаючи гайворонячий галас на Андріївському узвозі. Сьогодні говорив головний скінхед, з проломленим зліва черепом, що вони з панками не мають думки ворогувати, а тому на час ганашення хіпівської комуни у них альянс. Скіна прозивали Мармеладом. Панки відтепер можуть з’являтися на танцях у «жабі», якщо того забажають, а про решту домовимося. Базару нема. Нічого пацани. Скоро ми їх у такий глухар заженемо, що вони, як ці хіпуни, самі будуть підставляти сраку. Нарики гнилі. Мармелад блаженно потягує ніздрями прекрасний червневий полудень. У сумках вони несуть бити. З панками вони зустрічаються на Великій Житомирській. На БЖ. Панки можуть принести ланцюги і ще щось. З трешерами краще, але трешери зараз зробилися нікчемними, гіршими за панків. Погань усе це, брат мені розповідав, що раніше панки чогось таки варті були. Я більше за пацанів, крутих пацанів. Вони мужики і не ширяють до здорового організму всілякої гидоти. Як ти сказав, перебиває його Шмуля, здорового організму? Мармелад нахапався слів, гнилих і непотрібних слів, ха-ха. Шмуля крутить капловухою головою, шукаючи підтримки, але ніхто йому не відповідає взаємністю.

Пальці. Ти приніс мені баяни. У мене польські й нікуди не годяться, фуфєл, одним словом. Хорошо. Хороші баяни, бельгійські. А інсулінових немає? Нехай пізніше. Може, щось із барбітури підкинеш, за доступною ціною.

– Задовбешся пилюку в дощ ковтати, – відповідаю.

У його хавірі зараз порожньо. Альма відсутня. Діма Кольт витягує баяни, шприци, принесені мною, кидає до шкіряної торби, собі лишає п’ятикубовий, гріє героїн на ложці, здоровій, як лопата Вельзевула у пеклі, і швидко заганяє у вену на нозі. Контроль. Кров забарвлює чистоту рідини, а потім повертається назад у вену разом з героїном. Неможливий світ вимальовується у квартирці зовсім реально. Я іду. Я лишаю його з Альмою.

Ментовоз котить повільно. Четверо спецназівців байдуже пропускають скінів, призупиняються перед панками. Один, з тонкими губами, орлиним носом, різко окресленою щелепою, підкликає до себе Васю Кліма.