Розділ «Альма»

– Роздягайся, сучара! – гавкає той і ляскає дубиною по столі.

Вася Клім стягує штани.

Наркоти у Васі немає. Вени пищать протиріччям. Усі в дорогах, з фіолетовими гематомами. Сержант роздивляється руки.

– Це я підробляв, – говорить Вася і продовжує стояти раком, зі спущеними штаньми.

– Де? На маковому полі? – цікавиться лейтенант, що заходить до кабінету. – Що, навіть в очку не знайшли наркоти?

– Бугай здоровий. Малолєтка.

– Угу, – мурчить лейтенант. А Вася Клім продовжує стояти з опущеними штаньми. – Так хто трахнув Едіка Вахмістренка?

– Він сам давно в гнилу кишку грається, – сопе Вася Клім.

Лейтенант з бодуна, у нього повне обличчя, круглі очі, червона попруга на переніссі, там, де він носить окуляри. Він соромиться їх носити при підлеглих, надягає для поважності, коли звітує перед начальством.

Міста звідси не видно. І у затриманих виникає відчуття пригніченості. Навпаки, я тут почуваюсь, наче у своєму кабінеті чи навіть як у хибарі Дімака Кольта. Васю відправили до мавпарні, щоб потім перевести кудись в інше місце, де він загнеться від туберкульозу. Циганська пошта повідомила мені останні події. Нічого нового. Лейтенанту байдуже, він як сортувальна станція. Одних туди, інших туди. Харон у смердючій річці ошуканства.

– Вони, ці торчки, заважають, док, розумієте, справжнім ділом займатися. Як на мене, нехай хоч і гівном колються, – говорить втомлено, бабським голосом лейтенант. Очі без вій, щелепа широка, наприкінці видовжена в роздвоєне гостре підборіддя. – Але це моя робота. От і все, – продовжує він.

Надворі патокою каштанів пливуть запахи. Ми закурюємо і рячимося у картину на протилежній стіні. Портрет президента. Ще в тому році висів інший. Ще в тому році з Васі Кліма вибили б усе лайно, що в нього юність цього міста вливала через вени. Менти нині намагаються бути делікатними. У порівнянні з тими часами як лялькові герої із серіалу.

– Ну, – я витягнув червоний «Вінстон», не запропонував лейтенанту. Дистанція.

– Чому ви з ними возитеся, док? Яка з того вам користь? – Лейтенант уже не раз ставив подібне запитання.

– А чому ви стали міліціонером?

– Зрозуміло…

Для нього зрозуміло, зрозуміло все: від підтяжок до презервативів. А для мене ні. Щоб вони не задубіли на літньому київському бруці від циганської наркоти, що перемішана зі стрихніном, у кращому випадку розбавленим чаєм, чи зберегли печінку від вилітання отрутою Діми Кольта, я періодично виписую їм рецепти. З боротьбою, з великою глобальною боротьбою, з боротьбою перед непереборним. Старушенціям будуть продавати валер’янку за рецептами.

– Бізнес. Це великий бізнес, – вичитує старий вовчара лейтенант. – А вони мені байдужі. Я не тих ділов майстер. Я по міцненькій.

– Це теж наркотик. Тільки узаконений. Забери зараз горілку, викинь усю наркоту на прилавки, повториться та ж сама історія. Горілка піде в розряд забороненого продукту. Світ нерівномірний і неврівноважений. Мені теж байдуже, за винятком того, щоб він брав нормальний морфін чи омнопон в аптеці. А не якийсь сурогат у пушера-цигана. Я за той закон, щоб усе було путьом. Усі в могилу повинні сходити за ініціативи держави.

– Може, їм і кокс прямо з прилавка будемо запросто так продавати? – Лейтенант простягнув руку за пачкою «Вінстона», але осмикнув.