Розділ «4»

У купе на хвилинку зайшов провідник. Зібрав квитки. З тими, що їхали у відрядження, привітався, наче з добре знайомими.

— Тільки не співайте вночі, — попросив їх подружньому, залишаючи купе.

Ігор випив склянку пива і пішов шукати Степана. Той стояв у тамбурі.

— Випили б хоч краплинку із ввічливості, — сказав Ігор.

— Якщо я вип’ю, то весь вагон не спатиме, — усміхнувся Степан. — А для радості мені й чаю вистачить!

— А якщо в Очакові ваших родичів знайдемо? До них жити переїдете? Чи в нас залишитесь? — запитав Ігор і почувся ніяково — так недоладно пролунало запитання.

— Хто його знає?! — здвигнув плечима Степан. — Якщо знайду… Та що їм до мене? Адже я — людина без грошей і прописки. Ні допомоги, ні дружби — нічого не прошу. Навчився своїм розумом жити. Познайомлюсь, та й усе… Знатиму, що не самі ми з дочкою на цьому світі. Хоч навряд чи залишився хтось з рідні… Родичів можна і без татуювання знайти. Там щось інше.

Коли вони повернулись з тамбура в купе, всі пляшки були порожні, а попутники, на їх подив, вже лежали на верхніх полицях.

— Там огірки залишились, пригощайтесь, — сказав один з них.

***

На площі перед Миколаївським вокзалом стояли мікроавтобуси із табличками на лобовому склі — назвами кінцевих пунктів маршруту. Ігор відразу зауважив бусик з назвою «Очаків-коса».

— Коли рушаєте? — запитав водія Ігор.

— Коли наповнимося, тоді й поїдемо, — відповів той, лузаючи насіння:

Над Очаковим яскраво сяяло сонце, освітлюючи кілька сірих «хрущовок» довкола двоповерхового автовокзального акваріума, три кіоски і кількох бабусь, які просто на асфальті торгували яблуками.

Степан, роззирнувшись, відразу попрямував до цих бабусь. Ігор поквапився за ним.

— Як ваші симиренки? — запитав Степан у однієї бабці.

— Дві гривні кіло, — відповіла вона. — Будете брати, віддам за півтори…

— А ви не підкажете, де б нам подешевше куток винайняти на кілька днів? — Степан змінив тему, що аж ніяк не здивувало бабусю.

— Чого ж ви так пізно приїхали? — вона із співчуттям розвела руками. — У морі зараз лише п’яні та діти купаються…

— А ми моржі, — посміхнувся садівник. — Ми не купатися, ми місто подивитися приїхали.