Розділ «18»

Фотограф зателефонував близько одинадцятої. Голос його видався Ігору надто привітним. «Все готове, якість надзвичайна, Ви будете в захваті, — сказав він Ігореві. — Приїздіть. Краще зранку, бо з другої години я на виїзді — один депутат замовив сімейний портрет!»

— Він що, хотів похвалитися тим, що фотографує депутатів? — здивувався Ігор, ховаючи мобільник до кишені спортивних штанів.

Подивився на годинник. До обіцяного фотографом захвату їхати близько години, а до від’їзду фотографа до депутата близько трьох. Часу — вагон і маленький возик. І повна відсутність бажання куди-небудь поспішати. Зрештою, це відлуння вчорашнього пікніка. Ніякого головного болю, жодних похмільних синдромів. Просто лінива млявість.

Випив чашку чаю, розмішавши в ній попередньо три ложечки цукру замість звичної одної. Потім — міцної розчинної кави. Тільки після цього почав збиратися. А зібравшись, знову подивився на годинник і знову відчув якусь апатію, відсутність бажання навіть просто рухатися. Вийшов надвір. Небо сіре, сумне.

Озирнувся, підійшов до сараю. Двері прочинені, зсередини — неясний тихий шум. Підійшов і зазирнув. Побачив Степана, який вибивав з дощок цвяхи молотком. Три паки дощок лежали на бетонній підлозі.

Степан озирнувся, кинув погляд на сина господині.

— Щось ти запухлий сьогодні, — промовив він без зацікавлення. — А я ось старий паркан розібрав, кілька скринь змайструю, на майбутнє.

— Костюм, скрині, — замислено мовив Ігор. — Учора ви в костюмі і в краватці куди ходили?

— Просто гуляв містом… І ще буду гуляти. Нехай люди до мене звикають і бачать, що я — нормальний. Я починаю нове життя. Залишуся тут до кінця.

— Тобто будете жити у нас?

Степан усміхнувся.

— Ні, годі по сараях ночувати. Хочу будинок купити. Грошей тепер вистачить. А ти, здається, збирався мотоцикл…

— Навесні куплю, — відмахнувся Ігор. — Зараз нема сенсу…

— Так, зимою на мотоциклі не поїздиш, — погодився Степан.

Думки про мотоцикл, на деякий час засівши в його голові, не відволікли, однак, Ігора від інших, не менш важливих речей. І сто доларів він не забув прихопити з собою, щоб повернути борг приятелю.

З маршруткою пощастило — він виявився, власне, тим останнім пасажиром, завдяки якому мінібус вирушив у дорогу. Цього разу поїздка не супроводжувалася радіо «Шансон», та Ігор навіть не зауважив цей факт. Йому і в маршрутці думалося легко і приємно. Спочатку про те, як весною купуватиме мотоцикл, потім про фотографа і його дружину.

Фотограф зустрів Ігора посмішкою і несподівано запропонував гостю кави з коньяком. Відмовлятися від такої гостинності було б глупством. Ігор вмостився в м’якому шкіряному кріслі. Підвів голову, перевіряючи — чи не сохнуть, бува, фотки, притиснуті до капронової шворки маленькими різнокольоровими прищіпками. Ближче до чорної ширми висіло кілька великих фотографій, але це були чиїсь портрети.

— Дружина до тещі поїхала, — почув Ігор голос фотографа за спиною.

Фотограф поставив на журнальний столик тацю з кавовими горнятками, двома коньячними келішками і пляшкою «Хеннессі». Налив коньяк у келішки, приніс з кухні мідну турку з довгою ручкою. Кава, яку наливав з турки в горнятка, видалася Ігору незвично густою.