Розділ «21»

Залишившись на самоті, Ігор роззирнувся. Незнайома вулиця, нерухоме прохолодне повітря, тиша і темне небо, що починалося відразу за примарними обрисами дерев, дахів, стовпів. Будинок, в який зайшла Валя, ніяк не відреагував на її прихід: дверима не рипнув, світла не запалив.

У чоботях було мокро — вода стікала з мокрих галіфе. Тільки сумка з радянськими сотками була сухою. Несумісність присутності води в чоботях можна було порівняти з несумісністю перебування Ігора тут, у цьому місті, яке стало вже знайомим, в одному з його найдальших, найглухіших закутків. Все, що відбулося в темряві цього вечора, знизило температуру тіла Ігора як мінімум на два градуси. Він стояв, скутий мокрим одягом, скутий відсутністю енергії, скутий почуттям дивного страху, який, немов знущаючись над ним, то видавався цілком реальним, то мало не викликав криву посмішку своєю дитинністю. Ну так, у кількох сантиметрах від його голови пролетів гострий ніж. Він зауважив матовий, страшний, хижий блиск сталі. Але ж насправді, в реальності, він ще не народився! Ніж летів повз його голову осіннім вечором 1957 року! Отже, цей ніж не міг вбити Ігора? Чи міг?!

Ігор долонею провів по гімнастерці і відразу відчув мокрий холод. Ця вода, вона ж із 1957-го? І вона реальна, інакше він був би зараз сухим і почувався набагато комфортніше! Отже, і той ніж був абсолютно реальним!

Ігор підійшов до паркану Валиного будинку, побачив біля сусідських воріт маленьку лавочку.

Підійшов, сів, стягнув чоботи і заходився виливати з них воду. Знову взувся.

Нічого довкола не відволікало Ігора від його думок. Місто спало. Думки стали чіткіші, ніби хтось виписував їх у голові великими літерами. Йому згадався страх Валі, що примусив її присісти навпочіпки. Такого страху він не відчував, її страх був іншим, ніби вона точно знала, чого треба боятися, і боялася цього щосили. Її страх частково передався тоді і йому, Ігореві. І не лише передався, а підживлював його власний страх, підживлював і спонукав до дій. Саме страх натиснув на курок пістолета, хоч пістолет не мав би вистрелити! Але якби він не встрелив, то… Страшно навіть уявити собі, що зробили би з ними ці двоє. Проте постріл пролунав, і один з двох, той, що кидав ніж, залишився лежати на стежці…

Ігор «прокручував» кінострічку цього вечора назад. Згадалися слова Івана Самохіна про те, що Фіма Чагін крутить з Валькою шури-мури. Може, щось і було між Фімою та Валею? Тоді її страх був би зрозумілішим, як і його злість та готовність схопитися за ніж! І якщо щось справді було, то Валин страх залишиться з нею надовго, і злість не полишить Фіму, доки ця злість не вб’є страх, доки не станеться щось страшне. Страшне, але зрозуміле.

Ігор зітхнув. Знову роззирнувся. Йому здалося раптом, що десь поряд чатує Фіма з ножем у руках. Чатує і чекає, коли він, Ігор, підведеться і піде геть, залишивши будинок Валі без нагляду і її саму без захисту.

Ця думка змусила тіло напружитися. Сидіти тут до світанку і охороняти дім Валі?

Легкий шерех долинув з-за паркану навпроти. Ігор нахилився вперед, вдивляючись у пітьму. І побачив два зелених котячих ока, спрямованих на нього. Десь далеко загавкали собаки. Очі кішки зникли.

— Я не можу її охороняти, — прошепотів Ігор сам до себе і озирнувся на будинок. — Вона має чоловіка, це його обов’язок…

Ігор встав, проте не зміг зрушити з місця. Знову сів.

«Я не можу тут нічого змінити або зупинити, — подумав він. — Я не маю нічого спільного з цим містом і його мешканцями. Вони живуть у своєму часі, а я в своєму…»

Думка була непереконливою. Чагін ще жив у пам’яті очаківців, коли зовсім недавно вони зі Степаном приїздили сюди і навідалися вночі до його будинку. Час зійшовся, як сходяться на горизонті рейки залізниці, стаючи «провідниками» поїздів.

«Треба зупинити Чагіна, — думав тепер Ігор, відчувши, що страх знову сховався, давши йому спокій. — Дати йому грошей… пояснити, що ми з Валею…»

Думка раптом обірвалася, далі замість слів стояли знаки запитання.

Що пояснити Чагіну? Які стосунки у них з Валею? Ніяких? Нічого серйозного? «Бички в томаті?» Може, сказати, що Валя дуже хвора, і навіть заразна, що він діставав для неї ліки, і тому вони купалися вночі в морі і пили шампанське з шоколадом?! Більше нічого між ними не було і бути не могло?

«Треба зупинити Чагіна», — повернулася думка, що вже виникала в його голові. Тепер вона вимагала негайних дій.

Ігор рішуче встав з лавки. Встав, захопив шматяну сумку. Намацав суху холодну рукоятку пістолета у відкритій кобурі. І пішов.