Розділ «24»

— Ножа також не треба, — додав серйозно і сухо. — Воно, звичайно, всяке буває… Та краще нехай не буде…

— Чому ж ви зі мною щодо будинків не порадилися? — в голосі Ігора пролунала легка образа.

— Та тебе то вдома нема, то ти в ліжку відлежуєшся… А крім того, я ж бачу, як ти до мене ставишся… Може, я й справді загостювався у вас. Та тепер — все, більше очі муляти не буду!

— Та що ви? — Ігор розвів руками, — я до вас нормально ставлюся… І в Очаків я ж з вами їздив!

— Так, — погодився Степан, — було таке. Їздив. Та це я так, потім поговоримо. Зараз мені в голові одне: документи підписати і ключі отримати. А потім буде про що поговорити! — знову повторив він.

Півгодини потому дивна процесія рухалась вулицею до автостанції. Двоє чоловіків у костюмах, старший з яких ніс на плечі старий брезентовий наплічник, явно напівпорожній; дві немолоді причепурені жінки і молода дівчина в темно-зеленому плащі із шкірзамінника та джинсах, заправлених у короткі чобітки на низьких підборах.

Ігор на ходу роззирався на всі боки і зупиняв погляд на брезентовому наплічнику Степана.

«Так, — думав, — мало кому думка спаде, що в цьому наплічнику гроші на придбання нерухомості. Гроші зазвичай у кейсах носять, і без супроводу двох літніх, святково вбраних пань».

Сусідка Оля прикрасила себе намистом, а на плетену кофтинку ще й ящірку-брошку причепила.

Поблизу автостанції Степан подивився на свій годинник і зупинився.

— Трохи зарано прийшли. Давайте кави вип’ємо, — запропонував він, вказуючи на кіоск.

Всі гуртом підійшли до кіоску. Степан замовив п’ять «три в одному» і почергово передав кожному по одноразовому стаканчику з розчинною кавою.

Вся компанія мовчки пила каву. Степан також пив, позираючи на годинник.

— Ну, все, — промовив через деякий час і викинув стаканчик з недопитою кавою в смітник. — Тепер прийдемо вчасно. Агенція з нерухомості тут неподалік.

Агенція, про яку згадував Степан, містилася в приватному будиночку, на воротах якого, крім номера дому, написаного білою фарбою, висіла ще й табличка з намальованим «злим псом», але без підпису.

Степан відчинив хвіртку, озирнувся і хитнув головою, запрошуючи решту йти за ним. Ігор трохи затримався, перевіряючи, чи не вибіжить з гавкотом їм назустріч злий пес. Жоден пес не з’явився. Степан піднявся на поріг будинку, подзвонив.

Двері відчинив хлопець, з вигляду старшокласник, у дбайливо випрасуваному сірому костюмі. Під піджаком — рожева сорочка з червоною краваткою. На ногах шкіряні туфлі з надто гострими носами. Він з повагою потиснув руку Степанові.

Заходячи в коридор, Ігор ковзнув поглядом по кількох парах пантофель, акуратно складених під стіною.

— Проходьте, будь ласка, Степане Йосиповичу, продавці вже чекають! — пролунав радше юнацький, ніж чоловічий, голос «агента з нерухомості».

Хлопець почекав, поки вся делегація зайшла, замкнув двері на два замки і швидко пройшов до внутрішніх дверей, перед якими зупинилися відвідувачі. Широко відчинив їх перед ними.