Розділ «23»

Поснідавши, знову ліг на спину. Перепочив. І раптом — дзвінок у двері.

«Цікаво, хто це може бути?» — подумав Ігор, підводячи голову.

Після кількох дзвінків стало тихо. Ігор зауважив якийсь рух за вікном. Повернув голову і побачив чиюсь постать за ажурною білою напівпрозорою фіранкою.

— Хто там? — запитав.

— Відчиніть, це слідчий!

— Я не можу встати, — промовив Ігор. — Ви двері сильніше штовхніть, вони не замкнені.

У коридорі почулися кроки.

— Де ви тут? — запитав голос молодого слідчого.

— Другі двері справа!

Міліціонер увійшов, глянув на Ігора з деякою недовірою в погляді. Роззирнувся, побачив стілець. Переніс його від вікна до ліжка, сів біля пораненого.

— То що, ви й досі не згадали, хто вас ножем вдарив?

— Ні, — Ігор похитав головою. — Темно було, та й вдарили ззаду.

— Я півночі книжки читав, — повідомив слідчий невдоволеним голосом (а може, просто невиспаним). — Все, що знайшов про ножові поранення! Так ось, не могли вас ззаду так вдарити! Тоді б лезо пішло вниз і увійшло в тіло по-іншому. Вас вдарили зверху, коли ви лежали або впали.

— Не пам’ятаю, — промовив Ігор не так вже впевнено. — Я п’яний був. Сильно п’яний.

— То що ж ви хочете, щоб я сам лише за обламаним лезом знайшов того, хто вас ножем штрикнув? — обурився слідчий.

— Ні, не хочу. Не треба його шукати! — Ігор надав голосу приязності з ледь помітним відтінком винуватості. — Забудьте ви про це!

— Як забути? — міліціонер широко відкрив очі. — Під протоколом стоїть підпис лікаря швидкої допомоги, стоїть мій підпис!

— А ви його загубіть, цей протокол, — підказав Ігор. — І голова про те не болітиме!

Міліціонер замислився. Похитав головою, скривив губи. Потім відкрив свій планшет, дістав аркуш паперу і ручку. Поклав папір на планшет і підсунув до Ігора.

— Пишіть! — наказав.