Розділ «10»

— Добровільно співпрацювати з органами міліції, — продовжив Ігор. — І готовий, ризикуючи життям, допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами…

Іванко раптом обернувся, на його обличчі була розгубленість і стурбованість.

— Щось не так? — запитав Ігор.

— Я ризикувати життям не обіцяв, — неголосно промовив хлопець. — Так допомагати можу, а з ризиком — нє-а. У мами серце хворе.

— Добре, — зітхнув Ігор. — пиши без ризику, просто допомагати…

— Вам за ризик доплачують і зброю дають! — Іванко кинув багатозначний погляд на кобуру міліціонера і повернувся до писання розписки.

— допомагати їм у боротьбі із злочинними елементами, — повторив Ігор. — Дата, місце, підпис.

Дописавши, Іванко акуратно вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо і простягнув Ігорю.

Ігор діловито взяв розписку і сховав її.

— Ну що, я — спати? — запитав Іван.

— А може… — задумався вголос Ігор.

— Що «може»? — обережно запитав Самохін.

— Може, прогуляємося містом? Покажеш мені визначні місця?

— Які-такі визначні місця? — розгубився хлопець.

— Наприклад, будинок Фіми Чагіна.

— А ви що, не знаєте? — в голосі хлопця пролунало щось більше, ніж подив, — несподівана поблажливість, ніби він раптом зрозумів, що має справу не з лейтенантом міліції, а з сільським дурником.

— Знаю, знаю… Але не зле було б ще раз глянути… двома парами очей!

Відчувши довіру і повагу до власної персони, Іванко більше не опирався. Він з готовністю встав і обернувся до дверей.

— Ходімо, — сказав. — Я вам покажу короткий шлях.

Іван вивів Ігоря на неосвітлену вулицю, пройшли вони метрів тридцять і наліво звернули. Навпростець перетнули подвір’я, що стояло пусткою, і старий сад, і опинились на іншій вулиці. Ця вулиця була, певно, більш поважною, бо на перехрестях ліхтарі стояли не для порядку, а для освітлення. І будинки тут були солідніші — цегляні, одноповерхові. В їх темних вікнах відбивалася ніч.