Розділ «10»

— Потім, коли буде час, прилаштуєшся десь поблизу дома Чагіна і будеш фотографувати тих, хто до нього приходить… Я тобі за кожний знімок буду платити… Зрозумів?

— Скільки?

— Якщо обличчя людини буде видно, то по… двадцять рублів, — Ігор помовчав, перевіряючи реакцію Іванка на запропоновані розцінки. Але Іван серйозно кивнув, очевидно, сума його влаштовувала.

— А якщо обличчя не буде видно, то нічого. Такі знімки мені не потрібні.

— Якщо хочете, зможу вам і руду Вальку сфотографувати.

— Сфотографуй, — погодився Ігор. — І її чоловіка також!

— Нащо він вам потрібний? Він же ганчірка! — поблажливо усміхнувся Іванко.

— Яка ганчірка?

— Отака: не чоловік, а рибалка… Петько-білорус його «трапочкою» називає. Весь хворобливий, не п’є зовсім.

— Зрозуміло, — зупинив балакучого господаря Ігор. — Ну все, твоє здоров’я! — гість підняв гранчак, щедро наповнений Іванком.

Випили. Ігор встав з табуретки.

— Я посплю!

— Так… я прийду, а вас, мабуть, вже не буде? — запитав Іванко.

— Не буде, — кивнув «міліціонер». — Але за кілька днів я повернусь. Як матір твою звати? Про всяк випадок?

— Олександра Маринівна…

— Маринівна?

— Можна й Мар’янівна. Дід був болгарин, звали Марин…

— А-а! — протягнув Ігор і вийшов з кухні.

Зайшов у кімнату з нерозкладним диваном. Поклав на підлогу пакунок з рибою, роздягнувся, акуратно склав на табурет форму, зверху — ремінь з кобурою і кашкет, заліз під ковдру. В роті лоскотав кислинкою смак очаківського вина. Перед очима стояла руда Валька з задерикуватим азартним вогником у зелених очах. У вухах дзвенів її голос. Тепло тіла Ігора, не знаходячи виходу з-під теплої ватяної ковдри, почало там, під ковдрою, і накопичуватися. Накопичившись, зморило його. Зморило і перенесло ніжними руками, опустило в кокон сну, звідки, відіспавшись, людина випурхує повним сил метеликом, щоби насолоджуватися до наступного сну свіжістю нового дня життя.