Розділ «Чорноморські вакації »

Вже підходимо до панцерника, коли бачу я Гусєва, якого теж матроси зупинили. Щось він кричить, сперечається.

— Терміново пропустіть до корабля!

— А ти хто такий?

— Я вже казав!

— А ти повтори.

— Я — Сергій Гусєв, уповноважений представник партії есерів-максималістів, прибув, щоб очолити повстання по завданню ЦК! Що ви у порту сидите? Атакувати треба! Захопити місто і продовжувати наступ аж до самого Петербурга! Вперед! — кричить Гусєв. А подруги його щось не видно. — Ну, чого вирячилися? Пропустіть! — гнівається він, і дарма. Бо он набичилися матроси, не до вподоби їм такий тон.

— Що тут таке? — питає старший патруль, із яким я йшов. Йому доповідають, що ломиться якийсь підозрілий тип на корабель. Гусєв повертається, дивиться на старшого, потім оглядає інших. А тут вирячився на мене, впізнав гирод. Зараз закричить, і ці башибузуки вб’ють мене на місці, бо як вже власних офіцерів постріляли, то філера охранки і поготів не помилують. Я вихопив револьвера і випустив у нього три кулі, а потім кидаюся на нього, б’ю, кусаю, гарчу, як навіжений. Коли відтягують мене матроси, дають по голові, щоб трохи я заспокоївся, бо ж вдаю справжнього божевільного.

— Ти чого? — строго питає старший патруля.

— Гад! Ніякий він не революціонер, а з охранки, штабс-капітан Мельников власною персоною. Я його на усе життя запам’ятав — він брата мого заарештував за страйк у доках! Так бив, сволота, що мій брат калікою став! Я впізнав його, впізнав! Ненавиджу! — я знову кидаюся до мертвого Гусєва, наче розірвати його хочу на частини. Мене матроси схопили, а я далі рвуся мстися як навіжений.

— Заспокойся! — наказує унтер і бере руки Гусєва. — Ага, панич, руки білі. — Потім на мене дивиться. А я у вугіллі весь, сльози його розмазали, стогну, рвуся.

— Як він бив! Як він бив! — скиглю. — Вбивав, а не бив! Брата калікою зробив!

— Ну ось і отримав те, що заслужив, негідник. І диви, який відчайдушний, попер куди! У саме ж пекло! Орденів, мабуть, схотів їх благородіє, — унтер презирливо сплюнув.

— Ну, добре, скиньте, хлопці, це падло у море. А мені на раду екіпажу треба.

Старший пішов, я залишився з матросами, які охороняли причал біля панцерника. Посидів трохи, їм якраз обід принесли. А там того обіду, кашка ріденька і хліба шматочок. Я розповів, що на складах поруч харчу повно. І м’ясо, і масло, і консерви.

— Може, сходимо, наберемо для всієї команди? — запропонував. — А то грабіжники жеруть, а революційним матросам лапу смокчи!

З десяток зі мною пішли, але по дорозі я чкурнув убік, сховався серед складів, знайшов кран, помився під ним. Бо при бунтівниках краще у вугіллі, а в місті ліпше чистеньким. Почав вибиратися з порту. До міста вели великі кам’яні сходи, але ворота були зачинені, а на горі козаки стояли. Ще почнуть допитуватися, куди я і звідки. А в мене ж документів немає. То я поліз навпростець, через стіну. Дерся довго, аж нарешті виліз. Сів перепочити трохи на якійсь вулиці, бо від цих всіх пригод дуже заморився. Робота у філера і так нелегка, але щоб так, щоб по два рази за день ледь не вбивали, так такого в мене ще не було.

— Вибачте, а ви з порту? — питає тут мене якийсь хлопець. Високий, із красивими доглянутими вусами, у піджачку, картатих штанях і легких штиблетах. Мабуть, поспішав, бо он на лацкані піджаку щось біле. Розчинений зубний порошок. Раз зуби чистить, то жид, це прикмета надійна.

— А тобі чого? — питаю. Сам дивлюся за спину хлопцю. Чи не від бандитів Бенціонових посланець?

— Я журналіст, з «Одеських новин», Корнієм звати. То ви з порту? Розкажіть, що там відбувається? — хлопець зошит дістає й олівець, сідає поруч, готовий писати. — То що у порту?

— Грабують там.