Розділ «Чорноморські вакації »

— Козаки відходять! Козаки відходять! — пролітає в натовпі. Невже злякалися козачки і тікають? Люди кидаються до сходів, всім же хочеться до порту. Тиснява велика, поруч зі мною якийсь чоловік у мундирі інженера, з хлопчиком років семи і жінкою. Схожі на відпочивальників, яких нелегка принесла сюди.

— Мішо, Серьожу тримай, Серьожу! — хвилюється жінка. Інженер підхоплює хлопчика на руки, щоб не затоптали. Натовп суне на сходи, де козаків вже немає, а лише один ряд поліцейських, який людей не спинить. Намагаюся дертися від сходів, бо до порту мені не треба, так куди там проти течії людської борсатися! Несе вона тебе, наче листок сухий. Ось вже і на сходах я, натовп потроху сунеться вниз, поліція відступає, коли крик. Видно, як покотився сходами дитячий візок. До нього кидається поліцейський, але не встигає, візок котиться вниз, набирає швидкості.

— Не дивися! — наказує інженер своєму синові й закриває йому очі долонею. А візок перевертається і з нього вивалюється якийсь пакунок. Натовп охає, бо здається, що то дитина. Он поліцейські підбігають, здивовано дивляться на пакунок і розбирають його. Пачки з цигарками. Звідки пачки з цигарками у дитячому візку?

— А, так то контрабандними торгували, у візку ховали, — каже хтось у натовпі, всі регочуть. Тут на сходах з’являються солдати, примикають на ходу багнети до гвинтівок. Натовп кидається зі сходів і несе нас в інший бік. Інженер все затуляє сину очі, важко дихає. Чіпляється за щось і ледь не падає. Падати у натовпі — то майже вірна смерть. Але я підхоплюю його. Десь за спиною тріщать постріли і чути зойки та прокльони.

— Дякую, — каже інженер. — Приїхав із родиною з Риги відпочити, а тут таке. То страйк, то бунт. Сьогодні ж повертаємося додому!

— Я теж, — кажу. — Немає тут чого робити.

Вже з натовпу вибрався, коли хапає мене за руку журналіст, Корній.

— Розповіли мені, як до порту пробратися! Ходімо!

— А що мені у порту робити? На те тарганище дивитися? — згадую я панцерник із його гарматами-вусами. — Ні, дякую!

— Тарганище? — дивується Корній. — А й дійсно, схоже! — сміється він. — Ну, не хочеш, як хочеш, тоді я сам.

Побіг. Ох ці жиди і неспокійні, завжди пригод шукають. Мені ж пригод вже досить, тому вирішив забиратися подалі від порту. Зайшов у найближчу поліцейську дільницю, там всі перелякані й слухати мене не схотіли. Довелося по дорозі у якогось роззяви гаманець витягнути. Хоч це протизаконно і мені не до душі було, але що ж мені було робити? У тому гаманці трохи грошенят було, пішов на вокзал, хотів квиток купити. Але квитків катма. Всі, хто мав у голові клепку і трохи грошенят, тікали з Одеси, бо якщо тут наші адмірали будуть із бунтівниками з важких корабельних гармат розбиратися, то рознесуть місто до дідькової матері. Ну, нічого, думаю, був би потяг, а я вже якось влізу.

До потягу час був, то пішов я погуляти. Більше скверів тримався, щоб на бандитів місцевих не нарватися, бо вони сквери лише у нічний час люблять. Щодо бандитів милував Бог, а ось зустрів Мері. Вона в невеличкому готелі неподалік вокзалу зупинилася. Якраз сиділа у ресторані на першому поверсі, каву пила з тістечком еклер. Видно, що хвилювалася. Мабуть, через Гусєва, від якого вістей не було.

Згадав, як вона на мене з револьвера цілилася, і зітхнув. Ото у нас у селі правило таке було, щоб палок у гілках не залишати. Прийдемо груші збивати, назбиваємо, а потім всі палки приберемо. Бо інакше, неодмінно на голову впаде пізніше. Так і в житті, краще палки не залишати. Щоб гірше не було.

Пішов я від готелю, думаю, що робити. Коли бачу, мчить той хлопець, якого старий жид забирав. Задихався, мабуть, знову до порту біжить. Зупинив я його.

— Бенціона знаєш? — питаю.

— Якого Бенціона? — дивується наче перший раз чує. Молодець, хлопчик, вчений.

— Один тут Бенціон в Одесі. Так ось, передай йому, що тут справа є цікава. В готелі «Монте-Крісто» живе одна красуня, а у неї партійна казна. Кілька тисяч рублів. Якщо не боїться Бенціон прекрасної жінки, то нехай заробить. Так йому і передай.

— А ти хто? — питає хлопчик, Ісааком, здається, звати.

— А я — людина божа. Не важливо, хто я, важливо, що кілька тисяч. А тепер біжи.

Ну він і побіг. Я, звичайно, розумів, що якогось шмаркача до самого Бенціона ніхто не допустить і він розкаже якимсь дрібним бандитам. А у дрібних замість розуму жадібність. Не втримаються. За рогом я сховався і став чекати. Десь за годину постріли почулися. Стрілянина ціла. Бандити озброєні, але Мері — теж не промах. Крики якісь, зойки, лайка, скло задзеленчало. Десь за хвилину вийшов я з-за рогу, дивлюся, на вулиці вже натовп зібрався. Підійшов я, подивився, а біля готелю лежить скривавлений бандит. З вибитого вікна кричать, що там ще два трупи. Ну і Мері! Трьох поклала! Оце так жінка!