Розділ «Чорноморські вакації »

— Матроси?

— Та ні, з міста набігло всілякої босоти.

— А матроси, що матроси?

— Так розумію, що не знають, що далі робити.

— А що за постріли там чулися? Розстрілюють когось? — він питає і похапцем записує на аркуш мої слова. Швидко пише, легко. Я ото так не можу. Мені, щоб звіт скласти, так за стіл треба сісти, подумати, а потім вже писати. А тут строчить, наче з кулемета. Ну точно жид, вони до цієї справи вдалі.

— Ага, розстріляли там одного.

— Кого?

— Та негідника. Поганця останнього, мерзотника, зміюку, паскуду, шибеника клятого, плюгавця отруйного, супостата, підлотника, недовірка огидного, — кажу і згадую Гусєва. Аж вивертає мене. Бо воно ж нелегко людину вбити. Нехай і для того, щоб самому врятуватися, нехай і бунтівника, але все одно нелегко. Кинувся я до паркану і проблювався.

— Що, склади винні розграбували? — питає хлопець. По-своєму моє блювання зрозумів.

— Еге ж, розграбували, — кажу.

— А правда, що там люди Бені складами займаються?

— Не знаю я ніякого Бені, — кажу. — Я вчора тільки у порт зайшов, а тут таке.

— Слухайте, а як до порту спуститися, щоб не сходами, бо там козаки?

Я почав пояснювати, як сам дерся, коли тут дід якийсь прибіг. Кинувся до кількох хлопчиків, що з дерева на порт дивилися. Як залопотить щось по-чужому. Дід — жид, то значить, по-жидівськи. Один із хлопчиків із дерева зліз, дід йому стусана дав, за руку схопив і повів. Хлопчик плаче, щось пояснює.

— Пустіть його! — втрутився Корній. — Нехай дивиться! Дітям потім буде розповідати про ці величні події! Це ж революція! — ото таке і каже! Мабуть, сам бунтівник.

— Дурень! — гримить суворо дід вже по-нашому. — Дурень! Від революції кому тільки і користь, та тільки не євреям! Бо нас перших вбивати почнуть за ваші революції! Ізю, ану марш додому! — старий спересердя вліпив хлопчиську потиличника і потягнув далі.

— Залякане у нас старше покоління! Бояться революції, не розуміють, що тільки з нею ми зможемо стати повноправними громадянами, а не затурканими ізгоями зі смуги осідлості!

Слухаю я цього Корнія і дивуюся, як тут в Одесі погано все. Щоб у нас у Києві журналіст оце таке балакав? Та ніколи! А тут диви, верзе он що. Хоча ж чому дивуватися, коли жид. Жиди вони здебільшого проти царя-батюшки.

— Ну, я пішов до порту. Ми переможемо, товаришу, — сказав і поліз через паркан. Я ж сидіти залишився, відпочивати. Коли чую крики, свист. Корній той із-за паркана вистрибує, наче за ним вовки женуться. — Тікай, там поліція! — кричить мені. І так запально кричить, що я і побіг. Хоча чого мені бігти? Та вже коли почав тікати, то тікай. Пробігли ми за ріг, а там натовп стоїть, обговорює, що там у порту. У натовпі мені ховатися, наче рибі у воді. Раз і немає мене. Вирішив трохи ще тут походити, а потім вже телеграф шукати.

Ходив, ходив, слухав розмови. Здебільшого про те, що на складах робиться. Начебто люди Бенціона ходять по торгових компаніях і вимагають заплатити за охорону складів та пароплавів. У тих, хто відмовляється, склади та пароплави геть розграбовуються. Ну і спритник той Бенціон! Що ж до панцерника, то кажуть, що з Севастополя вже вийшла ескадра і завтра буде атакувати «Потьомкіна». Ціла війна буде. Але ніхто з міста не їде, навколо порту натовпи стоять. Бо ж цікаво, а одесити такий народ, що хлібом їх не годуй, тільки б дай витрішки продавати.