Розділ «Не буди лихо… »

— Та буде, буде! Тихо! — нервує Мельников, схопився за револьвера, наче мале за цицьку.

— Слово честі? — вже самими губами питаю.

— Слово честі! — так само відповідають їх благородіє, а сам блідий, зосереджений. Ні, не боягуз Мельников, просто знає, з ким справу має, а поважати супротивника завжди потрібно.

Принишкли ми, і в коридорі принишкли. Слухають. Бачу, як поволі повертається дверна ручка. Тихо прочиняються двері, з’являється рука з револьвером. А потім і власник руки.

— Фімочко, милий, ти що тут робиш? — наче дивується Любушка і посміхається. От кажу ж, що такий у неї голос, що будь-кого у дурні пошиє, а ще як посміхнеться, так взагалі, наче оклунком по голові, наче рядно на очі! Фіма думати про все забув, зброю опустив. Тут я плигнув, руку з револьвером перехопив і як дам у груди, а Мельников руків’ям револьвера свого та по потилиці. Затягли Фіму до кімнати, чекаємо. За хвилину розплющив він очі, дивиться на мене люто.

— Либонь, ти, Фімо, найдурніший бандит на цілу Одесу, якщо знову до мене з револьвером лізеш, — сміюся, — чи тобі таки треба вухо відстрелити?

— Не жити тобі! — сичить він, — Обложили вас, як вовків позорних! Тільки висуньтеся, одразу положать разом із курвою вашою! — і з ненавистю так дивиться на Любушку. — Бенціон від тебе не відстане! З-під землі дістане, сучко…

Щоб далі його не слухати, запхав рушник у рота, бо що там він розумного скаже, той Фіма. Зв’язали його, потім сповили у простирадло і у ванну поклали. З одним розібралися, але як з іншими бути? Бо ж добряче я допік Бенціона з різаним газетним папером замість грошей у валізі, мабуть, із нього зараз вся Одеса сміється. За таке, що обдурили його, як православного, не вибачить Бенціон. А тут ще і Любушка…

— Тікати треба, — кажу я.

— Не тікати, а відступати на заздалегідь підготовлені позиції у рамках тактичного маневру! — повчально каже Мельников. — От видно, Ванько, що ти у кадетському корпусі не вчився.

— Та куди вже нам, гречкосіям, — зітхаю, але зовсім не через походження. — Як же мені вивести вас, ваше благородіє?

— Іване Карповичу, я тут в одному романі читала, — зненацька встряє Люба. — Що благородний герой втік від негідників у жіночій сукні…

Спершу хотів вилаятися на неї, щоб не верзла бозна-що. Бо яка там жіноча сукня, коли що я, що їх благородіє — справжні чоловіки і з дамами нас хіба сліпий сплутає. Тим більш, що і в мене, і у їх благородія вуса. В мене вони хоч маленькі, німецького фасону. А у штабс-капітана розкішні, доглянуті, чорним нафарбовані, бріоліном намащені! Та то ж його офіцерська честь, а не вуса! Дивлюся на них. Їх благородіє погляд мій помітили.

— Ти чого, Ванько? — схвильовано так запитують.

— А що робити, ваше благородіє? — стенаю плечима. Без слів він мене розуміє, аж підхоплюється.

— Та ніколи! Чуєш? Ніколи на таку ганьбу не піду!

— У вікно подивіться. — А там вже з десяток громил стоять. Чекають, поки сутеніти почне, і тоді вже прийдуть по наші душі.

— А як впізнають? Загинути у жіночому вбранні? Це безчестя! Та ніколи! Ніколи! — шепоче Мельников. — Ніколи! — додає ще, але чую я слабину в його голосі.

— Справа ваша. А я от людина проста, до офіцера не дослужився. Мені врятуватися важливо, так я спробую.

Пішов у ванну, намилив вуса свої й ну голити. Дивиться на мене Мельников.