Розділ «Не буди лихо… »

— Хто такий? — питають вже у мене.

— Іван Підіпригора. У важливій справі, багато часу не заберу, — кажу, а сам тримаю на мушці провідника. Один із чоловіків зайшов за невеличкі, оббиті залізом двері. За хвилину вийшов.

— Приймуть тебе пан Бенціон. Тільки зброю залиш.

Віддав я і свій браунінг, і чужий револьвер, зайшов до кімнати. Сидить там за різьбленою конторкою жид, здоровий такий, із поглядом нахабним, і дивиться невдоволено.

— І що тобі треба? — питає.

— Теку з документами, що у саквояжі була і яку ваші башибузуки в офіцера на Французькому бульварі відібрали. Краще повернути, щоб не було вам неприємностей. Бо з охранки він, самі розумієте.

Тут як зарегоче Бенціон, аж зайшовся, вже батистовою хусточкою сльози витирає. Люблять же пореготати тут в Одесі, веселі тут люди, дивлюся.

— І які нам охранка може неприємності зробити? — питає нахабно.

— Доки не повернете цю теку, ми вам світ як рукавичку зробимо. Бо багато чого можемо, у тому числі й на закон іноді начхати. Та й у поліції до вас, пане Бенціоне, запитання можуть виникнути, — лякаю його трохи. Але я лякаю, а йому, чортяці такому, не страшно, знову регоче.

— Поліція нас осторонь тримається. Після того, як на Молдаванці відділок згорів, не лізуть до нас фараони. А полізуть, знов отримають. І охранка отримає, коли пхатиметься у мої справи.

— Навіщо вам війна, пане Бенціоне? Займайтеся своїми гешефтами, допоки вони нас не цікавлять, та не пхайтеся в політику, бо карка зламаєте.

— Той офіцерик образив мене. Я до Люби прийшов, а він кричати почав, лаятися, жидом пархатим обізвав. Я б його вбив, тільки це б йому дуже легко було. А я хотів, щоб він помучився. То нехай мучиться. Не бачити йому тієї теки. Таке моє останнє слово, поце.

Сказав і нахилився до бюро, якісь папери вивчати.

— Як забажаєте, пане Бенціоне, — вклонився я йому і вийшов. Охоронці мені зброю повернули і вивели на вулицю.

— Щоб більше ми тебе тут не бачили.

Та і я не те щоб мріяв ще їхні мармизи споглядати. Відійшов я на кілька кварталів і присів на лавці. Ох і калатає серце та піджилки трусяться. Все ж таки не до кума на чарку ходив, а у саме лігво бандитське. І скажу вам, що це ще страшніше від шабельної атаки, коли кулі біля вуха свистять… Почекав, поки заспокоюся, і посміхнувся.

— Не хочете по-людськи, будемо по-поганому. І ніхто не має права Івана Підіпригору поцом обзивати, — кажу сам собі. Я достеменно і не знаю, що це таке, але розумію, що погане щось.

Дістану вас, навіть як їх благородіє застрелиться, все одно дістану…

Перепочив трохи, та й у ноги. Оббігав Привоз, найбільший базар одеський. Тинявся, прислухався до розмов, пив пиво у припортових кабаках. Ген-ген, нелегко ж буде. Цей Бенціон — некоронований король одеської босоти, на нього мало не молиться місцева жидівська голота, бо щедрий він, схильний до такого собі форсу бандитського. Ще й немало городових і урядників поліцейських у нього друге жалування отримує. Розумний той Бенціон, хитрий та жорстокий. Немало інших душогубів зараз на дні морському рибу собою годують, бо колись йому дорогу перейшли.

Приплентався я ввечері на дальній рибальський причал, зняв чоботи, опустив находжені ноги у воду, сиджу і думаю. Теплі хвилі лагідно плещуть, сонце багряне за обрій сідає, стежка золота на хвилях — хоч до раю нею іди. Краса і благодать, та думки мої геть про інше. Не за нами зараз сила, та й того Бенціона місцева поліція вже давно впіймати не може. Точніше впіймати може, а посадити немає за що. Бо ж ні до чого непричетний, живе собі птахою небесною, не сіє, не оре, а гроші має. Хороші гроші, яких вистачає на все. Чи на всіх. Вода камінь точить, а гроші — людину. Ось і сточив той Бенціон тут усіх на мотлох, як міль крупу.