Розділ «Не буди лихо… »

Націдив він повний келих шампанського і випив. А я тільки пригубив, бо і не люблю того кисляччя, та й не п’ється мені, бо знаю з якими людьми і в які ігри почав грати. Такі не вибачають, коли їм газету порізану замість грошей підсунули. Не так за втрачені гроші, як за те, що дурнями їх виставили. Тому не п’ю та час від час у вікно зиркаю.

— Ваша благородь, гляньте у вікно, тільки обережно.

Визирнув Мельников і зблід. Пасуть нас, стоять громили Бенціонові, чекають. Зараз вони розлючені, церемонитися не стануть, просто тут можуть покласти. А воно вмирати не хочеться, а коли врятувався дивом, то й поготів.

Заклякли їх благородь, думають, що робити. А я тим часом постукав до дверей, що вели у сусідній номер. Мельников і не помітив, стоїть, вус гризе, коли голос із-за спини жіночий.

— Доброго дня, панове. — Та ще який голос! Любушкин! А в неї не голос, а мед, та що там мед, із дікалоном мед, чи чим там у раю поять! Ох і Любушка! Та вона одним голосом і розстріляти може, і воскресити!

— Ось ви, Іване Карповичу, казали, що ваш пан дівчат із борделів визволяють, відколи його наречену викрали злодії та продали до Константинопольського борделю, де вона і померла від туги за коханим. А ваш пан просто звичайний жандарм, та ще й парсуна його мені неабияк знайома. Всі ви, мужчини, брешете, щоб свого добитися…

Мельников аж підскочив.

— Ванько, мерзавець, це що таке, до дідька?

— Так ваше благородіє, ви ж самі казали, що за ту теку проси, що хочеш. Так я одне у вас прошу — визволіть Любу із борделю. Вона хороша і нове життя хоче розпочати. Ми ж їй можемо паспорт зробити замість того жовтого білета?

— Ванька, ти що, маку наївся? Нам звідси не вибратися, перестріляють нас бандити, а ти дурницями займаєшся, ще й цю проститутку нам на шию повісив! — кипить Мельников.

— Всі ви мужчини одинакові, у вас одне на умі — попользуватися і кинути дєвушку напризволяще. А я думала що ви, Іване Карповичу, інший, — ображено протягнула Люба і так сіпнула носиком, що в мене і земля з-під ніг. Оце був колись у Туркестані землетрус, так то, я вам скажу, дрібниці у порівнянні з тим, як Любушка носиком сіпнула!

— Ваше благородіє, — кажу. — За бандитів не ізвольтє хвилюватися. З ними я щось придумаю. А ось Любушці паспорт потрібен. Вона нам неабияк допомогла, саме вона і закинула Бенціоновим людям, що її клієнт, німецький офіцер, цікавився вашими паперами. Їй після цього не жити.

— Так, так, — підтвердила Любаша. — Вб’ють, вони зради не пробачають.

Глянув Мельников на мене, на Любу.

— Навіщо тобі паспорт, красуне? Все одно ж на панель йти доведеться, бо що ти вмієш?

— Та дещо вмію, ваше благородіє, — каже Люба і посміхається. Так посміхається, що от наче в кишеню жменю червінців кладе! Хоча я і за посмішками її про гроші не забуваю. Лежать вони у мене при серці, Любушка розуміє, до кого який підхід потрібен. — Принаймні тут капітан один англійський руку та серце пропонує. Сьогодні корабель його відходить до Портсмута. Там він буде чекати, каже, що заради мене і море, і службу покине, — каже Любушка.

Заради такої і любе отєчєство покинути можна, думаю я, хоча думати цього і не дозволено служивій людині.

— А ти, дивлюся, дівка не промах, — кивають головою їх благородь.

Який там промах, думаю сам собі. Пряме влучення у серце, а не дівка! Дивлюся у вікно — один із тих громил відіпхнув швейцара і пішов до готелю.

— В нас зараз гості будуть, ваше благородь, — кажу. Сам став за дверима, Мельников з іншого боку. — А ти, Любушко, стій там, де стоїш, та гостю посміхайся спокусливо, як ти умієш. Щоб людина танула, наче свічка, а гніт палав та пнувся. Їх благородіє паспорт тобі зробить. Так же? — вже пошепки питаю у штабс-капітана. По коридору вже чути важкі кроки. — Буде ж паспорт? — шепочу.