Розділ «Не буди лихо… »

— Невже покинеш мене, Ванько?

— Ваше благородіє, я вже вас рятував, скільки міг. А зараз тільки один вихід, вислизнути звідси. Як вирішили геройськи померти, то нехай, ваше право. Я людина не горда, краще вже жіночу сукню одягну.

І далі голю вуса. А штабс-капітан їх крутять.

— Ванько, а оце ж від бандитів загинути — ганьба?

— Так точно, ваше благородіє, — киваю, сам вже доголився майже.

— А ще і жиди!

— Найсправжнісінькі! — вмиваюся.

— Давай сюди лезо! — кричить Мельников. Чутно, як Любушка у кімнаті регоче. От шибайголова, а не дівча, тут смерть поруч ходить, а їй смішно!

— Давайте я вас поголю, так краще буде, — кажу їх благороді, бо ж це я сам голюся, а вони все по цирульниках ходять.

Зголив. Та як, без жодної подряпинки, хоч їх благородіє сіпалися, наче кінь, що вовків почув. Важко було штабс-капітану з вусами розлучатися.

Потім Любушка з валізи своєї дістала одяг.

— Ні, панталони не треба! — запротестував Мельников.

— Одягайте, а то замерзнете ще, протягне, де не треба, — каже Любушка. Вміє вона переконати.

Одягли ми і панталони, і корсети, і сукні, й капелюшки. Тільки зі взуттям вийшла біда, бо в черевички Люби ані я, ані їх благородіє не влазили.

— Може, у чоботях пройдемо? — спитав Мельников.

— Ризиковано, — захитала головою Любушка, — а давай їх зубним порошком намажемо, щоб білі були!

Наквацювали ми зубним порошком чоботи, стали перед дзеркалами. Ну що, огрядні такі дами, не красуні писані, але дами, як не дуже пильно придивлятися. Ось так і вийшли ми втрьох під ручку — Люба посередині, а ми із штабс-капітаном по боках і руки в ридикюлях на пістолетах тримаємо. Просто так не здамося, компанію собі на той світ забезпечимо.

— Панове, заради Бога, ви зараз дами, а не гренадери на параді, — шепоче Люба сердито, — хоч крок не карбуйте і посміхайтеся.

Я й сам не дуже вірив, що вдасться, та Господь наш, видно, зглянувся — якраз із готелю виїжджала трупа театру-шансоньє мадам Мімі. Тож ми проскочили у тому галасливому натовпі мадамів повз громил, хоч зізнаюся — в мене тоді палець стерп на куркові пістолета… Вже як під’їздили до Києва, переодягнулися у вбиральні.

Щоправда, його благородь ще мав вдома неприємності від дружини, бо необачно забув вийняти з кишені мундира один делікатний предмет жіночого туалету, і до ладу не міг пояснити, звідки він взявся. Та то таке, потім якось помирилися. Мельников все зробив, як обіцяв, паспорт Любушці видав і з ним вона вже з Петербурга відпливла. Наче у Англії стала аж баронесою, бо не простому капітану голову закрутила. Їх благородіє потім бачили Любушку на перегонах у Парижі.