Сєра

металобрухту, якими рясно пересипаний інший бік вулиці. Дивляться кудись туди,

де їх остаточно роздеруть на шмаття і відвантажать на похмурий чормет.

Індустріальні пейзажі тиснули на мозок, а вулиця все не закінчувалася.

Атмосферу суворого індустріального трешу довершувала химерна вежа гігантських

розмірів. Силуетом схожа на цегляну водонапірку з блискучим каркасом, кольору

алюмінієвої виделки, обліплена іржавою соломою східців і драбин: ніби дракон

склав свої кістляві крила у таку химерну форму.

Парові машини і гігантські котли, купи металобрухту, кинуті корпуси

цукрових і асфальтних заводів. Все нагадує про пекельні машини, катівні з картин

про жорстоку епоху стімпанк і чорні від пилу землі Мордору водночас. Приїхали. Тут

і жив Гриша Мародер.

Маркіян Камиш “Сєра”

51

***

— Ну і куди ми, блядь, приперлись? Цюп, шо за хуйня?

— Тихше, не волай. Знайомий один.

Мародерське кубло. Щось середнє між підсобкою радіолюбителя, збиральним

цехом, бомжатником і прийомом склотари. Скрізь — штабелі випаленого кабла,

каналізаційні люки, гігантські балки, порожні пляшки з-під водяри і міцного пива

Арсенал.