Сєра

Цюпа повільно затягнувся. Довго дивився на звисаючі зі стелі шаманські амулети

і мовчав.

Він точно знав, що треба, аби не їхати в Чорнобиль. Знав, у кого міг завалятися

шматок радіоактивного залізяччя. Один мародер, старий знайомий, який недавно

вийшов, але ще не встиг сісти, і з яким Цюпа одного разу зачепився у маркеті. Взяли

за зустріч, забухали у Цюпи, потім — ще раз. Знайшовся один з не багатьох контактів

дитинства, задимлений спогад зі старих часів, просякнутих яскраво-жовтою

сонячною пилюкою дошкільного віку.

Гриша Мародер. Це не тільки радіоактивний метал. Це бізнес. Цілий світ. Можна ж

заробляти мародерством! Можна зібрати всі металеві рештки околиць і перейти на

новий рівень. Цюпа уявляв, як химерно все це могло виглядати. Вони разом із його

нерозлучним коріфаном дитинства Гришею, зіб’ють пролітаючий у пожежних

справах гвинтокрил МЧС єдиним влучним пострілом прямо у хвостову частину. І

кружлятиме гвинтокрил, і волатимуть матюки емчеесники під радісні верески

друзів дитинства, котрі вже поспішають весело грабувати державне майно.

Потім дзвонять знайомому, той підключає родичів і навіть місцевих пожежників.

І вони разом кидаються на палаючі уламки. І хоробрі пожежники ставлять рекорд по

гасінню гвинтокрила у сосновому лісі та, не знімаючи касок, долучаються до дійства,

копирсаючись у димовій завісі в пошуках кольорових металів. Потім хутко

розтягують здобич на різні боки, сподіваючись на технічні драгмети. Надриваючись,