Сєра

пам’ятник Шеві. Шева дивиться в інший бік площі, прямо на бронзового Іліча,

котрий застиг у неприродній позі задору революції. Іліч посміхається. «А чо?», —

питає у Шеви Іліч, — «Не можна?»

За спиною в Іліча — православний храм — вилизаний і блискучий, біля храму

висить український прапор, і від того Шева втричі суворіше супить свої кудлаті

бронзові брови.

А Іліч ніби і зовсім не соромиться і підначує: «давай, Шева, іди до мене, чо ти

став біля Палацу Культури? Давай сюди, у мене тут і прапор, і храм. Ніхто не

помітить, тут сто метрів між нами, нас же все одно скрізь поряд ставлять». «Ти

знущаєшся, — каже Шева. — Я не можу, подивись, я ж тільки бюст. Я ходити не можу,

а ти он — у повен зріст, з ногами. Так шо давай до мене: будемо удвох дивитися на

прапор і на храм, а Палац Культури — ну його і правда в жопу, стань до нього спиною

і не бачитимеш цього дестрою, давай!»

Так і стоять. А між ними — між ними весь той кумар і задрімотний стоп

маленьких містечок, загублених серед соснових лісів. Кумар, репаний асфальт, і

ходять туди-сюди іноді люди, їздять москвичі і автовази, а біля стели з героями

праці сидять нариті о восьмій алкаші. Їм можна: Іліч і Шева все одно зайняті одне

одним і нічого не помітять.

***

Тільки через місяць після переїзду Сєра зрозумів, як тут все змінилося. І це