Сєра

ближче до лісосмуги, куди його колеги-таксисти їздити відмовляються. Виходять,

зустрічаються з четвертим і зі швидкістю махрових опіатників, колять у вену по

черзі темне шмурдло з одного баяну. Один падає на капот. Підходить другий і

розмахує перед обличчям таксиста баяном, пропонує законну долю, кров з голки

капає на сніг. У таксиста падає планка, він різко здає назад, картинно розвертає

тачку і швидко зникає в темряві, тікаючи ближче до залитих світлом проспектів і

перехресть.

Маркіян Камиш “Сєра”

12

І так далі, такі самі побутові історії, нудні, одноманітні. Таксист виявився

махровим мародером і травив байки про сотні метрів мідного кабелю, про

дев’яносто восьмий рік і скільки можна заробити, якщо нормально зайнятися

тутешніми місцями. Про те, як його десять років тому взяли з тонною алюмінію на

виїзді з об’єкту, і під ці розмірені теревені Сєра майже не помітив, як промайнуло три

години, і він опинився на місці.

У такому типовому Містечку, серед глухих затінків поліських хащ, де серед

п’ятиповерхових бараків з жовтої цегли стоїть обшарпаний Палац Культури, зависла

у часі жеде платформа і районна поліклініка, з колоритною чергою до травматолога:

мужики після п’яного махачу і жінки — жертви побутового насилля.

На центральній площі Містечка з одного боку — Палац Культури і похмурий