Сєра

між проповідями мовчав, роздивляючись Сонце. Він повірив у себе і вже давно не

маявся про свій приход, Брата і решту православної біографії. Людям треба сказати

про справжнього Бога, але він не обіцятиме їм рай у царстві мертвих. Вірних чекає

ріг вседостатку прямісінько тут. За цього життя. Вони заснували місто, яке стане

столицею світу і в якому діти бавитимуться смарагдами серед мармурових палаців, у

якому серед щиросердя достатку старигани грітимуть зморшки у променях ніжного

вечірнього сонця. Рай настане на цій грішний Землі.

Цюпа теж так думав, потім трахав Поліграфістку, а потім — ходив похмурий. А

потім — захворів. Він валявся на брудних дошках і від скабок його відділяли тонкі

шари матрацу і спальника. Не зовсім та велич Трипілля, яку він собі уявляв. На такі

дошки звалювали трупи в Одесі під час епідемії чуми колись давно. Від несамовитої

нудьги Цюпа роздивлявся стіни у вранішніх променях серпневого сонця. Тріщини на

них нагадували Альпи з фізичної мапи Європи.

Леле! Вони тут вже п’ятнадцятий день і його до хвороби, до смерті змучили

постійні звуки автономного життя. Він спав. А потім… потім галас Сєриних

проповідей став ембієнтом, про який забуваєш, як про тікання годинника. Звуки

автономного існування: волання Сєри, гудіння дизелю і дзеленчання комариних

крилець. От би зараз курячих.

І Цюпа менш за все хтів валятися на цій брудній підлозі і збирати своєю дупою

всіх чумних одеських привидів. Але він не піде звідси так просто, бо ж вони прийшли