Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

В один день Ворон довідався про смерть брата — і про те, що він тепер спадкоємець і майбутній володар Вивір. Але батько був на той час іще міцний і дужий: мужньо переживши смерть Даги, він дозволив Воронові продовжувати навчання, якщо на те синова воля.

Позаду у Ворона були чотири роки Білої Школи, він з радістю скористався дозволом і залишився на п’ятий, шостий, сьомий. В будинку білого мармуру на сліпучо-білій вершині день і ніч світилися вогні й горіло в камінах. Усі знання, якими вчителі набивали його голову змалку, усі Воронові уявлення про життя та спостереження за людьми перестали бути каламутною кашею. У голові складалася мережа, де кожна чарунка була пов’язана з іншими, і прості суворі закони розставляли на свої місця випадковість і вигоду, запах і любов, пам’ять і осінь — на єдино можливі місця, і від цього світліше ставало перед очима й вільніше на душі.

Йому було двадцять два роки, коли з дому прийшло повідомлення про батькову хворобу. Коли Ворон приїхав, батько вже його не впізнав — старий блукав розумом по далеких краях, нікому, крім нього, не видимих і не знаних. Проте він залишався володарем Вивороту; Ворон офіційно прийняв звання володаря-спадкоємця й поїхав з дому. У нього в дорожній сумці лежало запрошення в Золоту Високу Школу, якого удостоюється один з тисячі учнів Білої Високої. Ворон покинув володіння на дядька й на двоюрідного брата, і тільки час покаже, помилився він чи ні…

Він усе ще сидів на поваленому дереві, коли з лісу примчав гонець з повідомленням: одне гніздо знищили, шукають інші. Шукати нелегко, бо від диму шершні поховалися глибоко в нори і, якщо навіть гнізда існують, до смерку їх точно не знайдуть.

Майже одразу за гінцем примчав Шивар. Він дуже змінився за ті три роки, що Ворон з ним не бачився — двоюрідний брат з юнака остаточно перетворився на чоловіка й заробив кривий шрам на вилиці. Зістрибнув з коня, кинув повід слузі, широким кроком підійшов до Ворона й ляснув його по плечі: ляснути збирався браво, на повну силу, однак на половині руху Шивар передумав і придержав руку. Ворон подумки йому подякував: од Шиварових вітань у дитинстві з нього не сходили синці.

— Здоров, брате, — сказав Ворон, вдивляючись у поросле бородою, обвітрене, незворушне кузенове лице. — Що там з шершнями?

— Старий лісник попався.

— Як же це так?!

— Та просто, це ж шершні… Бачив батька?

Ворон кивнув. Коло господарського ґанку, кашляючи від диму, слуги третю годину розвантажували його багаж — двадцять незмірної ваги тюків з книжками, сувоями, картами, нотами, ретельно запакованими музичними світильниками та клітками зі співочими метеликами.

— Це все твоє?! — Шивар зупинився із занесеною ногою. — Ти що… назовсім повернувся, брате?

— Назовсім.

— Навчання кидаєш?

— Вивчив, що подужав. Далі по книжках — сам…

Шивар кивнув, легко стукнув по потилиці хлопчика-слугу, що не зразу відчинив двері, і жестом пропустив Ворона вперед. Запах диму був скрізь — Ворон смутно подумав, що й шкіра, і одяг, і всі його речі просякнуть димним духом навіки.

— То що там з лісником?

— Укусив його шершень. Раніше, ніж ми наспіли. Ну й… вийшло так: його, лісника, невістка вперіщила дрюком по голові. Клялася, щоб тільки оглушити. А він старий, хіба йому багато треба, — помер, одне слово. Ми на місці — суд володаря…

На цьому місці розповіді Шивар скоса, запитально глянув на Ворона:

— Ти ж на час передав право судити моєму батькові, твоєму дядькові, а він передав мені…

— Так я знаю, розповідай…