Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Лазню, — сказав Стократ. — І пралю.

М’яч, зшитий з клаптиків, ударив його по голові, коли розніжений лазнею Стократ відпочивав на задньому дворі. М’яч перелетів через стіну, обвиту виноградом, і ляснув його по потилиці — не боляче, але достатньо, щоб відчути себе ідіотом.

Захихикав і зразу ж замовк тонкий голос, неначе веселунові затулили рота долонею. М’яч відскочив од дровітні й підкотився Стократові під ноги — чудовий тугий м’яч. У першу мить роздратування йому захотілося розшматувати іграшку, щоб надалі м’яч не стукав чаклунів по головах, — але він одразу ж передумав.

Над стіною з’явилася веснянкувата мармизка — хлопець років чотирнадцяти, такому давно в ремесло пора, а не м’ячами кидатися. Мармизка скорчила зворушливий вираз, покликаний пом’якшити Стократів гнів:

— Люб’язний волоцюго, віддайте, будьте ласкаві, м’ячика.

Він зрозумів, що це дівчинка, щойно вона заговорила. Ще не дівка, вже не дитина. Казковий персонаж з його дитинства; він виріс серед хлопців. Жінки, в його уяві, з’являлися на світ уже дорослими крикливими няньками.

Потім він пізнав багатьох жінок. Цинічні шльондри, велелюбні вдови, боязкі старіючі наречені, — вони були йому цікаві, і навіть найнудніша трактирна служниця його вчила, хоч і сама про це не знала. Ледь зачувши його цікавість крізь вату звичної самотності, жінки перетворювалися й тяглися до нього, виділяючи з усіх чоловіків. Він співчував багатьом, але не звикав ні до кого, і, йдучи від них, не відчував докорів сумління.

— Волоцюго, ти оглух? Віддай м’ячика, чуєш?

Дівчина легко підтяглася й сіла на стіні, як горобець. Вона була в штанях, наче хлопець, волосся сховане під зелену хустку, короткі пасма, вибиваючись, обрамляли лице, і тільки дуже спостережлива людина відрізнила б цю дівчинку від хлопчика.

Селянка? Навряд, селянській дівчині не личить лазити в штанях по парканах. Служниця? Дивно…

Стократ погрався м’ячем, а потім запитав:

— Ти хто?

— Кріт у манто! — вона розлютилася. — Віддай!

Він кинув їй м’яча. Вона його вловила й негайно з очей — зісковзнула по той бік паркана, без шуму й тріску, тільки гойднулися верхівки кущів…

Стократ довго сидів, не ворушачись. Він ніяк не міг зрозуміти, чому після зустрічі з незнайомою дівчиною в душі лишилося таке тривожне відчуття.

На узліссі він знайшов камінь, укритий мохом. Узяв палицю й нею, як важелем, перекинув валун і здобув те, що хотів: під каменем на вологій потерті кишіли личинки.

Стократ вийняв меча. Лезо світилось, і семи мерцям було тісно у вузенькій посмертній щілині. Вони були тільки солдати, що виконували наказ, вони підкорялися присязі й своєму командирові…

Стократ похитав головою, відганяючи нечутні плачі.

— За яким правом воїни ріжуть беззбройних селян, немов худобу? — вголос повторив своє вчорашнє питання.

І поклав клинок на бліду потерть. Сім душ зісковзнуло хто куди: може, цим личинкам ще пощастить злетіти, подумав Стократ. Ще покружляють над лісом і лугом, помахають барвистими крильцями день чи два…