Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Зловіть коней, — велів Стократ. — Якщо зможете.

Провів долонею по лобі. Глибока рана швидко затягувалася: хвилину тому він міг би торкнутися пальцем власного черепа.

Останній уцілілий лежав лицем униз, на шоломі темніла глибока вм’ятина. Стократ мечем зрізав з нього плащ. З вивороту знайшовся слід од споротого герба. Завбачливо.

— Запаліть вогонь. І подивіться, що з Хребетником, повезе він нас чи ні?

Швидко темнішало, але Стократові не потрібне було світло. Він перекинув лежачого на спину й зняв з нього шолом.

Здається, це він сказав тонким голосом: «Це Стократ!» Молодий хлопець, чорноволосий і веснянкуватий.

— Хто вас послав?

— Пан, — ворухнулися закривавлені губи. — З Вивороту.

— Навіщо?

— По рабів… Йому потрібні люди в шахту, молоді, невеликі на зріст… Ще велів брати дівчат і молодих жінок…

Повалений ворог дивився на Стократа, як на воротаря загробного царства — з жахом і без надії.

— Скільки разів до цього посилав?

— Мене — вперше…

— А інших?

— П’ять чи шість рейдів… Не сюди, на південь… На Світлу — вперше…

Стократ розігнувся.

— Принесіть хто-небудь води.

— Криниці нема, — обізвався учень купця.

— Нащо тобі криниця, дурню! Онде річка!

Учень дрібно тремтів. До нього, хоч і був він метикуватий, аж тепер дійшло, якої долі вдалось уникнути.