Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Що ти задумав?

— Я дуже радий, друже, що ви не встигли, — сказав Стократ.

Більше не дивлячись на Ворона, він узяв на руки вмираючу дівчину й вийшов з нею з печери.

— Куди ти? Стократе?!

Уже наближався ранок.

Ліси на сході мовчали під шум прибою. У морі, за обрієм, сходило сонце.

Учні на високій вежі, на вершині найбільшої гори, милувалися крізь прозорий купол вісімнадцятим кольором неба — мертвотним індиго.

Рибалка відштовхнувся веслом від пристані й вийшов у Велику Бухту.

Випадала роса.

Ворон, володар Вивір, ішов за Стократом, не наважуючись запропонувати допомогу й не бажаючи кидати його одного.

У печері прокинувся Правила Пристойності, схопився, заметався…

Стократ з дівчиною на руках зупинився на краю урвища. Перед ним відкривалася неширока річка — Струмочник, бурхлива внизу, де каміння. На протилежному березі темніли кущі, за ними тяглися до обрію нескінченні поля, а за ними відкривалося небо.

Світ залишалася непритомна. Жилка в неї на шиї ледве промацувалася.

Стократ стояв нерухомо. З кожною секундою ставало світліше. Він тримав на руках свій Світ, укладений у людську оболонку. Вразливий, теплий, смертний світ.

Якого кольору це небо, думав Стократ, дивлячись уперед і вгору. І якого кольору річка. І скільки людей живе в цьому світі, вільних, лютих, терплячих, гордих, свавільних, мовчазних, балакучих, ніжних. Ті, хто смакує бенкети, і хто будує дім у вогні. І хто ловить рибу, і хто розказує казки. І хто дивиться на зірки, і хто щодня міняє свій Світ…

І ось він, на моїх руках.

Він стояв і чекав, відчуваючи кожен удар її серця. Воно стукало дедалі повільніше, тихіше, глухіше.

«Наш Світ створений дитиною в момент пробудження, тому в ньому так багато нелогічного, надлишкового, надмірного…»

Над обрієм з’явився краєчок сонця.

«Наш Творець уміє жорстоко карати, але він по-своєму шляхетний, він талановитий і цікавий — це спасло наш Світ у трагічну мить його створення… Наш Творець, очевидно, зовсім не вміє любити і вже ніколи не навчиться…»