Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Здригнулася земля. По сосняку прокотився новий вітер. На землях Грана билися за нові володіння Приріччя й Виворіт, далеко на сході лісами стояли вресени, а на заході сліпі лісовики смакували бенкети за довгими столами. У надрах, сховавшись од усіх, існувала й думала Тінь. Біла й Золота Школи тягли від країв світу Мережу своїх адептів, у пожежі, що охопила халупу, виникав палац, а Стократ ішов по дорозі, притримуючи на боці свій меч і ні про що не шкодуючи.

Істоти в білих обладунках — люди, що явилися з зірок, — крокували до нього, піднявши пристрої з націленими на Стократа трубами. Оскільки вони не збиралися вбивати — імовірно, їхня зброя повинна була жертву паралізувати чи приспати.

— За яким правом, — сказав він неголосно, — люди з чужих світів вирішують долю Мерехтливої?

Передній прибулець сповільнив ходу, рукою в рукавичці прийняв з лиця димчасте забороло шолома й заговорив; Стократ розрізняв слова, але сенсу мовленого зловити не міг.

— Вибач, друже, я не розумію, — сказав Стократ.

Зоряний чоловік вищирився, як звичайний стражник, і закричав. Стократ похитав головою:

— Ти хочеш, щоб я пішов з вами? Це неможливо. Тут мій Світ, я залишаюся.

Людина з зірок махнула рукою.

Стократ чекав паралізуючих променів чи, можливо, газу, — але з трубок, легко цмакнувши, вирвалися голки. Стократ бачив, як вони летять — швидше за стрілу, точніше за стріли, дві в груди, дві в шию, одна — мимо.

Він збив їх мечем у траву. Голки ламалися під ударами, мов крижані, вибризкували прозорий сік, краплини збиралися кульками й летіли, як збита з гілок роса. Після третього залпу Стократ відступив, не бажаючи, щоб бризки торкалися шкіри.

Вони нарешті перестали стріляти.

— Я залишаюся, — сказав Стократ.

Ще одна біла фігура наближалася з темряви. Новий гість був кульгавий, огрядний, можливо, старий — над шийним кільцем його панцира виднілися тільки вузькі очі та біле пергаментне чоло. Беззбройний, він зупинився перед Стократом за кілька кроків і простяг до нього руки.

— Ви дарма прийшли, — сказав йому Стократ. — Якщо цей Світ умре разом з вами — хто буде винний у вашій смерті?

Кульгавий і огрядний чоловік тяжко опустився на коліна. Обома руками відтяг шийне кільце свого панцира, так що стало видно вузький темний рот. Він заговорив, дивлячись Стократові у вічі, старанно артикулюючи слова…

Стократ зосередився. Він любив і вмів ловити закономірності в будь-якій системі знаків.

— Син, — говорив чоловік, стоячи навколішки. — Дитина чоловічої статі, породжений від мене й твоєї матері. Моя провина, жаль. Твоя мати мертва, давно. Її ім’я. Заради неї. Будь ласка.

Стократ підійшов до нього, простяг руку й допоміг устати.

— Світ умирає, — сказав старий, обіпершись об нього, щоб устояти на ногах. Важив він небагато — порівняно з високим Стократом.

— Світ безсмертний.