Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Лісоруби встали, як один, і почали розминати ноги.

— Сонце заходить! — невдоволено крикнув веснянкуватий рибалка. — Скоро поночі буде… Їдьмо вже, й так спізнилися!

Поромник зупинився кроків за двадцять од навісу. Подивився на річку. Окинув поглядом майбутніх пасажирів…

— Сьогодні не поїдемо, — сказав, наче камінь кинув.

— Що-що? — перший заголосив учень купця, який розумів швидко, але в міркуваннях своїх стрибав, мов білка, по верхах. — Як це так?!

Рибалки перезиралися, не вірячи вухам, брати дівчини на виданні підвелися дуже рішуче, наче збиралися негайно бити Хребетника. Лісоруби одночасно вилаялися, забувши про черговість і про дівчину. Стократ, що сидів на камені під тином, сперся спиною на дерев’яний стовп і прикрив піхви полою плаща.

Поромник стояв, дивився в пісок і бурчав собі під носа, що пором не готовий, і сьогодні не поїдемо. Він навіть не шукав правдоподібних пояснень — а може, просто не вмів вигадувати. Навколо юрмилися обурені пасажири: усі розраховували ночувати сьогодні під дахом і вечеряти в харчевні, усі вимагали негайно переправлятись — але поромник стояв, не рушаючи з місця й не піднімаючи голови…

Тим часом земля вже легенько двигтіла.

Ці люди й досі не розуміють, що сталося, подумав Стократ, непомітно переміщаючись за тин, у зарості сухого очерету. Отже, раніше такої напасті не було. Дев’ятнадцять душ, з них шістнадцять — дорослі сильні чоловіки, з ножами й кинджалами, та он і довбні є у декого з рибалок… Навіть якщо не зважати на Стократа з його мечем — чи не забагато, чи не занадто зухвало для розбійників?

— І хто ж це? — спитав він упівголоса.

Згори на стежці затріщали гілки. Земля задвигтіла так, що застрибали тріски на піску. І вершники, вісім душ, злетіли згори у хмарі куряви, і люди з жаху позадкували й розступилися.

Дві діжки перекинулися й лопнули. З них сизим потоком полилася солона риба, і Стократові ніздрі гидливо сіпнулися.

Вершники, не кажучи ні слова, оточили людей на березі — тільки учень купця встиг вихопити ножа, та одразу ж і впустив.

Обличчя вершників ховалися під заборолами. Плащі, на яких стражники носять герби своїх панів, були накинуті на кольчуги навиворіт. Розсіл миттю всотався в пісок, солона риба тріпотіла під копитами, мов жива.

Люди збилися коло навісу, чіпляючись одне за одного. Двоє братів затисли між собою сестру на виданні. Підлітки стали спиною до спини, і Стократ мигцем подумав, що хлопці хороші, жаль їх. Поромник задкував до своєї хатини. Хтось із вершників штовхнув його в груди тупим кінцем списа, поромник захрипів — і перекинувся горілиць.

— Бабу, — сказали лунко з-під заборола. — Хлопців. Цього, цього, і оцього…

Двоє вершників спішилися. Однаковим жестом зняли з сідел мотузи. Легко висмикнули з юрби підлітків, накинули кожному петлю на плечі й зв’язали миттю, не залишивши сумніву в чималому досвіді полювання на людей.

Третій висмикнув з юрби дівчину. Її брати рвонулися, скоріше за звичкою, ніж од великої відваги, і зразу ж повалилися, хриплячи. Услід за розсолом в пісок всоталася кров.

— Даремно, — сказав Стократ встаючи. — Це ви даремно.

Учень купця, що розумів швидко, але поверхово, пірнув під черево коня й кинувся в очерет. Не добіг — канчук перехопив йому горло, хлопець упав за крок од рятівних заростей, намагаючись вирватися з петлі…