Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Ріпка озирнувся.

Пройда власною персоною щирив щербаті зуби. Одне око в нього спухло й прикрилося бузковою повікою, зате друге дивилося весело.

— Стоїть пеньок, на пеньку мішок, — заговорив скоромовкою, посміхаючись і дивлячись кудись убік, — зелений, бордовий, на все готовий…

— Де ж тебе носило?!

— Так я вже годину сиджу й чекаю, поки ти тут зі шмаркачем… Приніс?

Через півгодини вшкварив дощ. Ріпка зустрів його з порожнім легким мішком, з полегкістю на серці й приємною вагою в гаманці.

Ну от, усе стало добре. А було так погано. А тепер — чудово. Залишилося тільки прибитися куди-небудь на ніч, до теплого вогню й м’якої перини, обсохнути, виспатися та й податися далі, нікого більше не боячись.

Коневі передалась його весела впевненість, і він досить бадьоро рушив по дорозі, хоч вона й стрімко розкисала. Ще через півгодини крізь запах мокрого лісу пробилося димне повітря житла, попереду з’явився ліхтар, почеплений на воротях, і прямо коло воріт придорожнього трактиру Ріпка побачив хлопця зі згортком за плечима.

Хлопець проминав трактир, явно маючи намір заглибитися далі в ліс, а дощ тим часом періщив не вщухаючи, намірившись лити до ранку. Згорток змок. Ріпці здалося, що крізь важкі складки він може роздивитися чудовий клинок. Чи вкрав його хлопець десь, чи з мертвого зняв, чи щось іще гірше…

— Агов, Злий!

Хлопець обернувся — без страху, як і раніше. З цікавістю.

— Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!

— Та ну, — хлопчисько стояв, піднявши куточки рота, і дощ лився по його лиці. — Яка тут дяка?

— Ну, просто переночувати, — сказав Ріпка вже не так пихато.

— Справи в тебе вже ліпше? — хлопець хитро всміхнувся.

— Ага. Іди під дах, я заплачу.

— Добре, — хлопець кивнув, не зніяковіло, не догідливо, цілком спокійно. — Якщо ти кличеш…

Ріпка зліз з мокрого сідла й загрюкав причепленим до воріт молотком.

Злий міг запросто йти цілу ніч без упину, і дощ не завдавав йому якихось незручностей. Та саме в ці хвилини, проходячи повз гостинний двір, він думав про знаки та лінії долі. Хіроманти читають долю по лініях долоні, звіздарі — дивлячись на зірки… А чи здатна людина, що йде крізь дощ, прочитати долю в крапельках води, у шелесті листя, у плутанині незначних, здавалося б, подій?

У цю мить його гукнули, і, ще не обернувшись, він упізнав голос дивної людини, з якою поділився сьогодні рибою. Чоловік ще коло багаття привернув його увагу: він, зрозуміло, злодій, але незвичайний. Особливий. І доля його, як видно, мала от-от зробити крутий поворот.