Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Клинок був завдовжки як рука Злого, якщо міряти від самого плеча. І ще руків’я; Злий розглядав його багато разів, довгі години вивчав карбований візерунок, намагаючись прочитати всі ці завитки та складні знаки, але поки що успіху не досяг. Не всяке послання вкладено в слова; розуміють без слів птахи й звірі, та й зірки теж живуть у злагоді — мовчки… Чи тому й не живуть у злагоді?

Злий усміхнувся. Вийшов на середину галявини, підняв меча, дивлячись перед собою, уявляючи супротивника. Хто він буде? Розбійник у шкіряному панцирі, душогуб у чорному плащі, примара, болотне чудовисько?

— Меч, га, меч, — сказав Злий уголос. — Я нітрохи не боюся. Навіть неба. Навіть повсталих мерців. Навіть якщо їх буде тисяча.

Меч хитнувся в руці. А може, Злий сам хитнув клинком. Різниці не було; Злий різко видихнув, присів — і уявні супротивники заскакали навколо нього, мов скажені.

Він уникав ударів, пірнаючи під клинки, і ухиляючись, і стрибаючи. Він рідко парирував, розуміючи, що сили в тонких руках поки що мало, і важкий супротивник легко проб’є його блок. Він чекав, поки суперник відкриється, і встромляв меч у незахищену пахву, у щілину між грудними пластинами, в отвір шолома. Він колов, заощаджуючи сили, і рубав по колінах, і невдовзі повоював їх усіх — розбійників, душогубів, убивць і мерців. І зупинився, важко дихаючи, на галявині, заваленій уявними трупами, де стікала терпким соком розтоптана на кашу трава.

І тільки тоді, з полегшенням зітхнувши, він згорнув і уклав у заплічну торбу свого сирітського дірявого плаща, закутав меча, приладнав його за спиною та й рушив у дорогу.

— Ідеться про миттєвий рейд, висадку, наземну операцію і, якщо пощастить, повернення.

— Мало шансів.

— Капітане, у цієї витівки з самого початку малі шанси на успіх. На Мерехтливій не працюють біосканери, його слід неможливо буде знайти.

На пласкому екрані повільно оберталася планета: один материк, округлий, з величезною бухтою на півночі та прісним морем у центрі. Один океан. Зображення то розмивалося, то чіткішало, і ні проблеми з оптикою, ні завади в мережі не були до цього причетні.

— Імовірнісний фантом, — гірко сказав чоловік коло екрана. — Один такий маленький хлопчик… і така велика проблема.

— Принаймні ми точно знаємо, що він іще живий, — після паузи відповів його співрозмовник. — Зрештою, Мерехтлива — чудовий полігон. Робота з Мережею дає перші плоди. Можливо, її вдасться стабілізувати, і тоді…

Чоловік коло екрана похитав головою:

— Її ніколи не вдасться стабілізувати! Цей світ приречений… Я даю вам карт-бланш — зробіть усе можливе, щоб якнайскоріше витягти звідти мого сина. Заради його нещасної матері.

До вечора стало ясно, що Пройди не буде, іти в трактир нема чого, а сухарів у сумці лишилося на один зуб. Вигони за містом належали різним громадам і були обнесені огорожами. На самісінькому узліссі Ріпка знайшов нічий клаптик — земля тут чорніла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували ті, хто був або дуже бідний, або напрочуд скупий.

Завжди боязкий перед людьми, Ріпка влаштувався при самому шляху, коло старої смердючої випалини, але не став навіть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зібралися, а вітер подужчав.

Він вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури — роз’їжджалися з ярмарку мешканці сусідніх сіл, квапилися потрапити додому до півночі. Ішли пішки втомлені злодії; Ріпка підтяг мішка ближче, затис у ногах. Злодії хоч і втомлені, а поглядом оцінювали його не раз і не двічі.

Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця піймають з товаром і почнуть доскіпуватись, а покупець опише Ріпку, як він є — дорога загориться під ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили місяць тому розкрадача гробниць…

Ріпці стало себе шкода. Він за дві секунди догриз сухаря й зрозумів, що вмирає з голоду. Запах сирої риби, що долинув казна-звідки, змусив його здригнутися.

— Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття?