Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Дякую, — Ріпка згадав про пристойність.

— На здоров’я, — хлопець потягнувся.

Було вже поночі. Вози на дорозі з’являлися дедалі рідше, люди при багаттях укладалися спати. Тріснуло вугілля у вогні, посипалися в небо іскри.

— Учора я бачив бійку зірок на небі, — сказав хлопець.

Ріпка обережно гмикнув.

— Ти мені не віриш? — не образився, а радше здивувався хлопець. — Ти сам ніколи не бачив?

— Ні, — зізнався Ріпка. І, помовчавши хвилину, додав: — Хоч казки такі чув. Мовляв, зірки розбиваються на небі й падають.

— Саме так, — хлопець дивився на Ріпку через багаття, очі в нього дивно блищали. — Думаю, якщо людей розпитати — багато розкажуть…

Порив вітру налетів з боку села. Спалахнув згаслий було вогонь, феєрверком злетіли іскри. Ріпка боязко подивився на небо: хмари були чорні-чорнісінькі.

Знову налетів вітер. Подорожні, що приготувалися до ночівлі, квапливо розгортали нашмаровані запони чи шукали сховку під деревами на узліссі. Спати не вийде, сумно подумав Ріпка; а продав би здобич, ночував би тепер у трактирі, солодко спав би під шелест дощу…

— Я піду, — сказав хлопець.

— Куди?!

— Вперед. Просто себе.

— І… а хто ти такий? — раптом поцікавився Ріпка.

Хлопець знову знизав плечима:

— Людина. Прозвали мене — Злий…

— Не схожий на злого, — визнав Ріпка.

— Це ти в притулку мене не бачив… Ну та нехай, прощавай. І поглядай на небо — зірки б’ються, це я тобі точно кажу!

Він закинув за спину свій згорток. Там точно меч, подумав Ріпка. Це ж треба, хлопчисько, отак ходить і не боїться…

— Агов!