Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Почекаємо ще, — сказав він чи то коневі, чи самому собі. — Може, ще з’явиться.

Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…

— Хлопче, забери коня.

Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:

— Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!

З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить — відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.

Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.

— Тобі кажуть чи ні? Забери коня!

Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.

— Оглух чи що?!

Ріпка вперто повернувся до нього спиною.

— Ну, стривай, — носій одне за одним опустив на землю барила. — Я на тебе раду знайду…

Він зник — утік шукати ради. Ріпка коротко зітхнув і став відв’язувати коня: справді пора забиратися звідси, видно, нещасливий сьогодні день…

Юрба захвилювалася.

Троє вершників їхало через ринковий майдан пліч-о-пліч — при повному обладунку, з притороченими до сідел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.

Посередині їхав немолодий, худорлявий чоловік у тонких окулярах, схожий більше на вченого, ніж на воїна. Саме він, це було ясно без слів, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Ліворуч — дуже молодий, майже хлопчисько, світловолосий, усміхнений — наче навмисне, щоб відтінити похмурість товариша.

Коваль на якийсь час припинив роботу. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:

— Заступники, щось треба поправити? Загострити?

— Спасибі, дядьку, — низьким басом відгукнувся молодий. — Трохи пізніше.

Коваль низько вклонився.