Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Кого я питаю? — він заговорив сам до себе вголос і всміхнувся в темряві.

Приховане послання вбачалося в прожилках на кожному листку, у малюнку хмар і в лініях на долоні. І особливо у візерунках на руків’ї меча; здавалося, життя вплітається в ці візерунки й п’є звідти зміст, як суха губка воду. Усе не дарма, Злий чомусь прийшов на ту дорогу й чомусь заночував у лісі, це дуже важливо для світу, для зірок…

І, заспокоєний цим знанням, він заснув.

— А кому юшки гарячої, тут і зараз, з морквою, з цибулею, з курячим крильцем! А кому юшки гарячої!

Ріпка спізнився. Торгували вже четвертий день. Солідні покупці роз’їжджалися, купці розбрідалися по трактирах. Молодиця сиділа між двома багаттями, на яких повільно кипіли казани з юшкою, і видно було, що розпродує залишки:

— А кому юшки гарячої!

Ріпка спізнився на початок ярмарку. І Пройди не було на місці.

Спочатку Ріпка вирішив почекати — хтозна, де бродить перекупник. Потім захвилювався. Потім занепав духом.

Пройда вже тричі брав у нього товар гуртом — навіть не заглядаючи в мішок. Платив добре. Сам, зрозуміло, заробляв на Ріпчиних брязкальцях значно більше. Але й ризикував більше: розпродавати вроздріб добутий зі святилищ мотлох сам Ріпка не наважився б ніколи.

І ось товар був, а Пройди не було.

— Юшка з м’ясом і без м’яса! Каша!

Ріпка вийняв з мішка тарілку і взяв собі каші. Каша була вчорашня, але від цього ще смачніша.

Розпитувати про Пройду він боявся. Він узагалі був боягузом у всіх справах, які стосувалися людей: ішлося про розбійників чи про варту, купецький союз чи злодійське братство, а чи просто про юрбу на площі, — Ріпка почувався жертвою. Зайвий раз розкрити рота — це була для нього мука.

Зате в лісі, де дикі звірі, або в занедбаній гробниці, де ворожі духи, змії або чудовиська, він майже ніколи не відчував страху. Серед шукачів забороненого йому не було рівних. Він давно б їв із золотої тарілки, якби не боявся до мокрих штанів, що про його пригоди довідаються люди.

Він насухо витер тарілку шкуринкою хліба. Масла в каші було трошки-трошки. І що тепер робити?

Його кінь стояв на прив’язі, втопивши морду в рептух з кормом. Ріпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двір, і там уже дати відпочити й собі, й коневі. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарілка юшки — і все.

Що б таке продати без остраху?

Він одчепив од сідла мішок. Сів на камінь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вміст. Зверху лежав капшук з дорожнім дріб’язком: жоден не годився для продажу. На дні, загорнені в стару тканину, зберігалися статуетки небачених чужих богів — великоголових, безоких, безкрилих. Й інших — тонкошиїх, окатих, схожих одночасно на дівчат і на птахів. Ріпка брав тільки ті, що добре збереглися, а кажуть, любителі-знавці щедро платять і за уламки…

Тільки де ти знайдеш тих знавців?

Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?