Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Ось те місце, про яке говорила вдова. Глибокий мох, і на ньому чи то пух, чи то вата. Жінка казала: я знайшла її в тонкій ганчірці, яка потім розповзлася по нитці. І ще там був пух. Звідки? Не знаю. Наче розпатрали дорогу перину і найтоншим пухом укрили землю й мохи. Краще б гаманець залишили з кількома монетами, безсердечні негідники.

Стократ оглянувся. Дивно, що перша на дитину наткнулася вдова, а не вовчиця. Чи вовки тут були? Трохи далі, на схилі, можна помітити на піску сліди вовчих лап…

Він принюхався. У лісі пахло горілим. Не дуже свіжий запах, але й не дуже старий.

Багаття? Ні. Їдкий, нехороший присмак дивного диму. Звідки?

Скоро він зрозумів.

П’ять молодих сосен лежали зірочкою — верхівками в різні боки. Біля вивернутого коріння чорніла сажею яма; на дні громадилося щось схоже на залізну пічку з відламаною трубою, з вирваною заслінкою. Зсередини грубка була наповнена білим, ледь підгорілим пухом.

Він не хотів підходити близько. Потім усе-таки підійшов, перелазячи через коріння. У глибині залізної пічки ховався сувій, схожий на прадавню карту.

Стократ, затамувавши дух, запхав руку туди, всередину. Витяг сувій і розгорнув його на коліні.

Це зовсім не була карта, хоча обриси тканини повторювали абрис Населеного Світу. Це був малюнок, точніше, низка малюнків і знаків.

Послання.

У своїх мандрах він навчився не тільки читати по губах, не тільки розуміти чужі мови. Він легко міг зібрати з осколків розбиту вазу, глечик чи статую, він розпізнавав сенс у всьому, де бачив найменший зв’язок. Тільки він, напевно, з усіх живих і міг прочитати цього листа.

Подарунок, говорили знаки, схожі на крихітні дитячі малюнки. Світ. Життя. Подих. Пам’ятайте — ваш світ смертний, але…

Стократ не зумів дочитати: сувій розпався порохом у нього на колінах, і відновити послання з пороху не зумів би найметкіший розум. Стократ довго сидів на поваленій сосні, непорушно, замружившись: йому здалося, що він щойно втратив щось дуже важливе.

Світла у верхньому віконці не було.

Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумів, що справи кепські, й побіг.

Хвіртка стояла навстіж. Стократ вихопив меча.

…Навіть не розбійник, навіть не браконьєр. Прищавий юначок, грабіжник-початківець гарячково скидав у мішок усе, що бачив, — посуд, вишиті скатертини, статуетки, вміст скриньок. Він пішов на справу вперше — дуже потрібні були гроші…

Стократ зупинився у дверях. Він ніяк не міг повірити.

Через мить парубійко помітив його й позадкував, випускаючи мішок.

— Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре?