Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Стократ дивився на неї, відчуваючи, як сторч стає борода. Дитяча шкіра була вкрита дрібнесеньким малюнком — плечі, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички. Подивився на свої руки, не наважуючись торкнутися.

— Поверни її.

Жінка перевернула дитину, і Стократ побачив дитячу спинку. Крихітні землі Грана, ще цілий Виворіт, Лісовий Край, Лисе Узгір’я…

— Ти бачиш, вона плаче! — закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб іще більше не злякатися самому. — Нагодуй її! Дай води!

— Я б не брала її, — не до ладу відповіла жінка. — Я розгубилась… Але вона лежала прямо на землі… Вона хвора? Це заразне? Що з нею? Ти знаєш?

— Де ти її знайшла? — безнадійно запитав Стократ, дивлячись, як жінка намагається втішити дитину ганчіркою з жованим хлібом. Дівчинка не хотіла це їсти і, певно, не могла. — Слухай, де можна знайти годувальницю?

Він розрізняв сторони світу просто й природно, як верх і низ, йому не потрібні були ні сонце, ні зірки. Вдова, за її словами, знайшла дівчинку в лісі — занадто далеко від людських поселень.

Може, злі люди викрали її, а потім покинули? Навіщо викрали, навіщо покинули, прирікаючи на смерть? Стократ не вірив у безпричинну людську злість — тільки у вигоду й свавілля. Та ще в боягузтво.

Ласа до любовних утіх дівиця сховала в лісі свою ганьбу? А навіщо було йти далеко — поклала б коло дороги, і совість, може, не так би гризла, бо перехожі не дадуть дитині пропасти…

Він ішов через неходжений ліс — туди, де, за вдовиними словами, вона знайшла дитину.

— Там було щось? Записка, пелюшка?

— Там… було.

— Що?

— Подивися сам.

— Ти це там і залишила?!

— Подивися сам…

Голодна дівчинка плакала, не даючи жінці спати, не даючи Стократові спокійно думати. Удова пообіцяла знайти годувальницю в найближчому селі. Але тільки коли Стократ повернеться.

Світ, думав Стократ, згадуючи голі п’яти, що стирчать з-під ковдри. Хто назвав тебе — Світ?

І що зміниться, якщо назвати тебе інакше? Роз, наприклад. Чи Пампушка. Чи…

Він зупинився.