Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Щойно стало світати, він пішов у ліс. Відшукав місце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впізнав деякі дерева; могутній дуб був молодший майже на двадцять років, замість розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, і тільки ясен біля самого струмка був той самий, колишній. Його ріденьке листя пропускало світло на радість густому підліску.

Стократ зірвав з ясена листок. Потім розвів вогонь і обережно, краєчком, підніс листок до полум’я. Листок загорівся, як папір, і крізь жилки й зелений м’якуш проступили слова, написані чужою мовою. Стократ придивився б і розібрав напис — але він зник перш, ніж він зміг його розгадати.

Вогонь обпалив йому пальці. Він випустив догораючий листок, і той розсипався попелом.

— Вресень, — прошепотів Стократ.

Дерева-вресені прийшли з далекого краю на розореному війною сході. Про ті ліси багато й охоче брехали в тавернах: розповідали, що ліси породжують чудовиськ. Одні харчуються плоттю, другі витягують сіль з води й ґрунту, треті говорять голосами померлих. Розписувати чудовиськ веселіше, ніж розповідати правду про вресень: дерево, яке грається з часом, як вітер з осіннім листком.

Стократ чув про людей, які засинали в лісі й прокидалися, неушкоджені, через сто років. Та жодного разу він не чув про людину, що прокинулася за двадцять років до того, як заснула…

Він стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий іти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестів листям: я просто дерево, сліпе й глухе, що не знає чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лісі, перевір це, ляж піді мною й засни знову…

Однак Стократ не став спокушати долю.

Він з’їв шматок м’яса з рожна, подякував господині й пішки вирушив через ліс — до «Сірої шапки».

Він бродив по цій землі ще підлітком. Багато років тому зброяр, на порозі смерті від старечої немочі, з’явився до притулка, оглянув більмастими очима зграйку насторожених сиріт і віддав худому підліткові зачохлений клинок.

Не сказав ні слова.

Пізніше Стократ зрозумів, що старий з клинком урятував його, мабуть, від того короткого й повного ненависті життя, на яке був приречений хлопчисько-підкидьок. Його злили й дратували люди — ще тоді, як не вмів говорити, а як підріс, у притулку його боялися навіть дорослі. Він був позбавлений і страху, й жалю, він нехтував біль — свій і чужий. І от він пішов у нікуди з клинком під пахвою, без настанов, без мети, без розуміння добра та зла. Без шматка хліба, не готовий ні просити, ні працювати, ні догоджати, ні воювати.

Уперше від народження він став щасливий.

Уже потім юнак збагнув, що, міркуючи на ходу, можна відкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Він пройшов Населений Світ від краю до краю й назад. Клинок був при ньому; ніхто не вчив хлопчика фехтувати, він, блукаючи, сам навчився.

Він продовжував учитися щодня — у води й землі, у свого меча, у добрих і злих людей; першого ворога він убив, захищаючись, і дуже злякався, побачивши в посвітлілому лезі чужу спотворену душу. Відтоді він убивав тільки лиходіїв, але не тому, що думав про справедливість. І, зрозуміло, не тому, що уявляв себе месником; він просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вічі. А душі вбивць і ґвалтівників безокі.

Як маятник у годиннику, він ходив, міркуючи на ходу, іноді зупиняючись, щоб послухати легенди про себе. Поголос придумав йому прізвисько: Стократ. Він став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгі години подорожі; поголос називав його могутнім чаклуном, і він з подивом зрозумів, що й справді, напевно, маг. А був він особливий від народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарівником — він не знав і вирішив для себе, що й не знатиме.

Він багато чого не знав про себе, і питання, поставлені тисячу разів, залишалися без відповіді. Підкидьок без батьків і опікунів, покинута в лісі дитина, він швидко вчився, людська тупість викликала в нього лють, однак бився він холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бійців немає йому рівні.

Якось йому заплатили за вбитих розбійників, які багато років тримали в страху три села. Він купив собі коня, і стало легше доганяти вбивць, якщо вони тікали. Відтоді він брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нікому з розбійників жодного разу не вдалося відкупитися.

Довелося урізноманітнити маршрути, щоб його не впізнавали в лице.

Крокуючи тепер через ліс, Стократ думав, що десь неподалік бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний світ носити двох Стократів одночасно?