Розділ «XХІX»

– Але ж у мене ще нічого не готове!..

– Ти – тут! І тільки це має значення! – він знов обняв її.

По обіді сів до вікна в татусеве крісло. Поки Магда прибирала зі столу, милувався нею, чекав, коли обговорять подальші плани. Не знав, як дружина їх сприйме.

Магда повернулася вже без фартуха й сіла поруч:

– Ти надовго до нас?

– Дістав нове призначення – до Москви. Сюди приїхав у відрядження, з перевіркою. І тільки заради тебе. У Москві отримав квартиру, влаштуємось – і будемо разом.

Сонце підбилося вже високо й залило золотом кімнату. Неподалік щось бамкнуло. Це не дзвони. Мабуть, слюсар нарешті прийшов лагодити трубу… І Григорій побачив, як очі коханої наповнилися слізьми, обличчя спотворилося, і вона, наче соромлячись свого вигляду, затулилася руками й заплакала. Несподівано, гірко, не з радощів…

– Григорію, я не можу звідси поїхати. Це місто і я – єдине ціле. Я не в силі рвати по живому. Ніде, ні в якому іншому місті, я не виживу. Залишайся зі мною, або…

– Або будемо бачитися раз на рік! – з гіркотою вів далі Марчевський. – Такий варіант я передбачав, але гадав, що час щось поміняє. Значить, минуло не так багато часу… Нічого, маю ще попереду два тижні, щоб побути тут з тобою, а далі, сподіваюсь, і ціле життя. Не треба плакати. Не можу бачити твоїх сліз. На сльози в нас тепер немає часу.

Так, він зрозумів Магду. Зрозумів, як дорожить вона рідним містом. Бо й сам захопився ним – відразу й назавжди. Полюбив і вузькі середньовічні вулички, і затишні зелені парки, і легке відлуння кроків на старій бруківці, і затишні кав’ярні, і цей будинок – Магдину, а тепер і його домівку.

Раптом Григорієві блиснула незгасна думка, що саме тут, у цьому місті, він має померти. Жити можна будь-де: і в рідному Тобольську, і в Москві, і в Ленінграді. Але останні роки він проведе саме тут, у Львові.

Марчевський невдовзі відбув до столиці, і роман у листах протягся далі.

Григорій надсилав червону ікру та парфуми «Красная Москва»[39], а під час відпусток возив Магду то до Сочі, то до Ялти.

А вона працювала й чекала на чоловіка спокійно та терпляче. Була певна, що колись він повернеться назавжди. Допомагала Ядзі, яка перебралася вже до Харкова разом із сином та старенькою матір’ю і влаштувалася на роботу в ательє, хоч та на жодну її посилку не відгукнулася. Але й назад не відіслала.

За десять років Григорій вийшов у відставку й повернувся до Магди.

У вісімдесяті роки він був одним з учасників створення у Львові правозахисної історико-освітньої організації «Меморіал» та осередку Народного руху, проте так і не дочекався їхньої активної діяльності, померши на початку тисяча дев’ятсот дев’яностого.

Ще пізніше стали відомі обставини загибелі братів Свідзинських. Допомогла цьому знахідка так званого Яворівського фотоархіву УПА. Люди впізнали їх на світлинах. З’ясувалося, що поблизу Яворова їхню криївку оточили енкаведисти, і, коли закінчилися набої, усі, хто там був, – шестеро осіб, – підірвали себе гранатою.

Під час поневірянь вижив лише один Ядзин син – молодший, той, що народився в сталінському теплякові. У середині сімдесятих він одружився, і на світ з’явився маленький Марек.

Як же швидко летіло життя!

Ось уже й Марек той заглядає у вікна пологового будинку: чи не покаже йому кохана жінка сина – таткову гордість?!