Розділ «XXVIIІ»

– Громадянко Вовкотруб, хто примусив вас написати цю заяву, щоб скомпрометувати дружину самого товариша Марчевського? Ви розумієте, що ця справа переходить у політичну площину? Ми ретельно все перевірили, проте жоден факт з вашого листа не підтвердився.

– Як? Як не підтвердився? – ледь чутно прошепотіла Кася.

Її обличчя запульсувало кров’ю. По паузі вона повторила вже голосно й рішуче:

– Як не підтвердився, товаришу лейтенанте?

– Я вам не товариш.

– Як не підтвердився, громадянине лейтенанте? – вона вже не говорила, а кричала.

– Заспокойтеся. Тепер про все по черзі, – слідчий знову втупив у неї вирячені очі. – Ви написали, що батьки Магдалени Марчевської, Свідзинські, були страчені як вороги народу. Але в нашій державі діти за батьків не відповідають. Чули про таке? Про соціалістичний гуманізм, який не допускає такого? Ви краще читали б твори товариша Сталіна, ніж кляузи писати. Далі… Ви написали, що брати громадянки Бацевич загинули в бандерівських загонах. Звідки ви це знаєте? Може, ви самі були в бандитських угрупованнях? Наприклад, товариш Шандор Марош свідчить, що воював з ними в партизанському загоні, який згодом влився в з’єднання Ковпака. Брати Свідзинські воювали як герої й загинули за радянську владу. Чому ми маємо взяти під сумнів свідчення товариша Мароша й повірити вам? До того ж ви тоді перебували в окупованому Києві! Треба ще з’ясувати, що саме ви там робили.

Лейтенант змовк, дістав з пачки, що лежала перед ним на столі, цигарку, витяг з нагрудної кишені металеву запальничку й небавом закурив, пускаючи дим перед обличчям жінки.

У Касі похололи ноги. Крига піднімалася все вище й вище – до пальців рук, до грудей. Її почало трусити. Звісно, свідків вона не мала. Хтось сказав, десь чула – це не виправдання. На таке тут не зважать. Докази? Доказів теж вона не мала. Навіть на свій захист.

Лейтенант накурився, кинув недопалок у попільничку, позіхнув і, навіть не зазирнувши в папери, повів далі, неначе й не було цієї довгої паузи:

– Ви закидаєте громадянці Марчевській співпрацю з німцями, зокрема з Генрихом Штаубе. Але товариш Штаубе – активний антифашист, член робітничої партії. Тепер у новій Німеччині він обіймає відповідальну посаду. Ми маємо від нього листа, який підтверджує, що Магдалена Марчевська допомагала комуністичному підпіллю. Як бачите, ми ретельно збираємо докази й перевіряємо факти. Через вашу брехню дружину товариша Марчевського могли усунути від викладацької роботи. Це пішло б на користь нашій культурі та освіті? Самі розумієте, що ні. Ви своєю брехнею хотіли заплямувати репутацію самого товариша Марчевського?..

Розбита Кася лише мовчки крутила головою.

– Через ваш наклеп кілька відповідальних працівників змарнували дорогоцінний час на те, щоб вивірити перекручені факти та відверту брехню… Час, що його можна було б приділити знешкодженню справжніх ворогів…

– Я думала… Я не думала… Я сподівалась… Я хотіла як краще…

– Розберемося… Розберемося, і що ви думали, і звідки ці думки та ідеї з’явилися. Згодом, громадянко.

Слідчий натиснув кнопку, прилаштовану на столі. За дверима пролунав дзвоник. Лейтенант наказав вартовому, що вигулькнув наче зі стіни:

– У камеру!

Ошелешена Кася змогла тільки беззвучно роззявити рота, хапаючи ним повітря. І пішла довгими коридорами та кам’яними сходами все нижче й нижче, бо, не перестаючи ні на мить, її немилосердно штовхали ззаду. Кінець кінцем вона опинилась у порожній напівпідвальній кімнаті з заґратованим малесеньким віконцем, за яким щось невиразно сіріло. Позаду грюкнули важкі залізні двері…

У кімнатці стояли два тапчани, але ноги їй підтялися – і вона сіла на підлогу.

Десь далеко, за цими міцними мурами, вітер зривав сніжинки з дахів, хилитав вивіски, стукотів віконницями. Наче хотів без поспіху зруйнувати місто – дощечка за дощечкою, цеглинка за цеглинкою. Проте ліхтарі, киваючи лампочками, стояли непохитно.