Розділ «XXVIІ»

– Ви краще мовчіть, панно. Якщо жити хочете, – просичав збоку молодик у формі поліцая й також пішов вулицею.

Дори та її матері не було вже видно.

А колона нещасних людей все повзла й повзла. І бруківка не розступилася, не сховала їх… Невже місто байдуже дозволяло знищувати своїх мешканців?

Раптом помітила ще знайомі постаті: двоє худеньких старих ішли обнявшись і підтримуючи одне одного. Ювелір Замвель та його дружина. І їх також?

Магда згадала, як шукала грошей і він позичив. Як уже за радянського часу прийшла віддати борг, а він не взяв. Нащо, мовляв, мені ті рублі й будь-яка світова валюта?

Тоді стара пані Сара пригостила її чаєм і пирогом, а пан Замвель сказав, печально кліпаючи сльозливими очима:

– Коли руйнується все навколо, коли падає останнє опертя, навіщо тоді гроші? Дбайте про себе. Хтозна, як усе ще буде.

А пані Сара запропонувала:

– Чула, у ваш будинок бомба влучила? Якщо нема де жити, йдіть до нас. Синова кімната вільна.

– Дякую, я повернулася до батькового дому.

– Це велике щастя – повернутися додому, – кивнув Замвель.

Він мав напрочуд добрі й мудрі очі.

Тоді, прощаючись, він нагадав старе єврейське прислів’я:

– Кохання й порада грошей не варті.

– Кохання й пораду за гроші не купиш, – переінакшила по-своєму стара досвідчена Сара.

І отепер вони йшли у страшній колоні холодним зимовим містом. А Магда лише дивилась і нічим не могла їм зарадити.

Старий єврей озирнувся – невже? Невже на неї глянули батькові очі? Невже поруч – мама?

Магда кинулася до них.

– Halt!

– Ich will zu meinem Vater gehen![35]