Розділ «XXVІ»

– Я й тут можу вчити дітей. Вибач, але зі Львова я не хочу нікуди їхати. Навіть до такого привабливого міста, як Берлін. Невже ти цього ще не зрозумів? Це моє місто!

Ображений Генрих почав теревенити за політику, за перемоги німецької зброї, за переваги життя в Німеччині, а наостанок додав:

– Тепер у країні – лад. Твої брати ніколи не мали ладу в головах. Узагалі ти виховувалася в дуже легковажній родині, тому не вмієш робити правильних висновків. Дуже шкода тебе. Поки я жив тут, ти була в безпеці. А як далі все піде, не знаю. Подумай. Маєш час до ранку.

Магда обміркувала й остаточно постановила, що з власної волі не покине свого міста, де в землі спочивають її батьки, її чоловік, де свого часу спочине й вона, де в схованці лежать ключі, що дарують надію побачити знову братів. А десь у голодній Бурятії живуть її крихітні небожі, і звідси допомогти їм буде набагато легше.

Денщик вправно заклав у багажник останню валізу й чекав подальших наказів. На ґанок вийшла й Магда, кутаючись у пухнасту шаль. На хвилинку, щоб попрощатися.

– Зичу успішної служби на новому місці та щасливої дороги! Дякую за все, що ти для мене зробив!

Забувши свою пиху, Генрих схопив її в обійми й поцілував довгим поцілунком коханця, а не друга. І Магда, вдячна за брата, таки стерпіла цей цілунок і не відштовхнула барона.

– Я писатиму тобі, Магдо. Чуєш, люба?! Якщо передумаєш, я чекатиму на тебе. Хай там що, знай: я тобі завжди допоможу!

Грюкнули дверцята – і «мерседес» зашелестів бруківкою вздовж вулиці. А змерзла Магда повернулася в дім, зварила собі кави, сіла в залі у таткове крісло і довго дивилась у вікно.