Розділ «ЧАСТИНА II»

Плоть, що плямкає, пішла геть. Рідненька-рідненька. Смердюча-смердюча. Жерти, спати, зігріватися чужими грудьми і знову жерти, посміхаючись од розпирання живота: ох, люблю пожерти, чорт. Ох, буль-буль. О прокляття. О, будь проклята — кажу я, який співає тобі осанну.

Ні, я відходжу — роби що хочеш, мені все одно. Роби що хочеш, я відходжу у камінь. Вже відходжу, на твоїх очах. Тягне мене. У кам’яне життя відходжу я, де буде мені добре, зрозумій.

ІСТИНА

Просвіт попереду розширився, і Габр поспішив до нього, притискаючись до стінок тунелю. Магніт-блоки проносилися дуже близько, погрожуючи зачепити його яким-небудь виступом, стягнути під состав.

Він досі відчував у роті смак тієї речовини, в яку він занурився відразу, впавши з магніту. Це було вугілля, перемішане з якоюсь кислою гидотою: воно скрипіло у нього на зубах, набилося в ніс і у вуха, в очі, які безперервно сльозилися. Швидкість магніт-блоку була настільки велика, що, дивом потрапивши в один із них, а не між ними, він одразу був приплюснутий до стінки і, напевно, загинув би від сильного удару, якби не чорний пісок речовини, що перевозилася, який, прийнявши його в себе, пом’якшив удар. І далі Габр уже нічого не розумів: лежав у темряві, тримаючись за побите плече, і слухав гуркіт состава. Без зупинок, не знижуючи швидкості, состав летів і летів, пронизуючи собою десятки, сотні — тисячі! — квадратів. То якого ж розміру мегаполіс? До кінця другої години Габр прийшов до тями, в ньому народилося перше почуття: радість від того, що він далеко і з кожною секундою все далі від небезпеки. Він утік у них з-під носа — ось тобі і вся могутність! Він, один, маленький, беззбройний — і вони: десятки, сотні, озброєні приладами, гвинтопланами, аеро-форсами. І вони не змогли його схопити. Так, вони просто не очікували такої зухвалості, такої готовності боротися до кінця, боротися тоді, коли немає вже жодного сенсу, жодної надії. Вони не врахували, що людина може не зламатися перед обличчям видимої могутності. Саме цим, не так могутністю, як психологічно позбавляючи сил, вони і перемагають. Звичайно, адже вони звикли мати справу з людьми, які цілком перебувають у страху, в залежності. Навіть маючи багато можливостей врятуватися, більшість із цих людей не стали б цього робити, побачивши, що запущена офіційна машина, що на прю виходить уся надмо-гутність Державного Об’єднання.

Вони, значить, не могли прорахувати, що у людини, яка бачить, змінюється психологія і вона діє неперед-бачувано. Інакше чому вони не подумали про балки, якими можна доповзти до магнітної естакади? Чому не виставили на естакаді охорону? Вони не очікували такого від людини!

Час минав, а состав не думав зупинятися. Дихати в маг-ніт-блоці було нічим: пил виїдав очі, обпікав, змішуючись із потом, шкіру. Мало-помалу радість перемоги змінилася тривогою: куди він летить? Куди прибуде? Звичайно, вони зв’яжуться з Центральним Електронним Управлінням, дізнаються, яка лінія, який состав. Вони вирахують і зупинять магніт-блоки там, де йому вже не втекти. Тож він просто в пастці. Знайшов чому радіти, сам себе загнав у пастку і лише відсунув на кілька годин неминуче...

Та Габр все-таки вирішив триматися, не втрачати надії. Якщо вони не всесильні, якщо не здогадалися перекрити шляхи до контрольних доріжок, до бар’єра, до естакади, значить, можуть прорахуватися і тут. Звідки він, власне, знає, що так легко визначити лінію, вирахувати состав, у якому він зараз мчить? А раптом це не так уже й легко?

Состав зупинився раптово, так що Габр пролетів до протилежного кінця магніт-блоку і закричав, боляче вдарившись вже раніше травмованим плечем. Він приготувався до найгіршого.

Чекати довелося недовго: ківш перевернувся, і Габр разом із незрозумілою речовиною, в якій він перебував, полетів у прірву. На голову йому почали сипатися все нові й нові порції.

Зрозумівши, що може бути похований заживо, Габр поповз до стінки і там, намацавши дугоподібні виступи, став дертися вгору. І скоро він уже згори дивився на чорну купу внизу, що збільшувалася. Состав випорожнився і зійшов із розвантажувального майданчика. Але Габр досі знаходився у величезному резервуарі, потрібно було підніматися далі.

Вгорі, по краю залізної ями, ходили якісь люди. Невже це кінець? Габр не став ховатися і покарабкався далі, щоб дізнатися, яка його доля, дізнатися, що робити. Ні, вони не були схожі на тих, із навушниками, з шоломами на головах. Незабаром він переконався, що знаходиться, швидше за все, в запаснику якогось підприємства. Люди ходили з незрозумілими інструментами, щось підкручували по периметру ями.

Він почекав, поки вони відійдуть подалі, і вибрався назовні, побіг по тунелю до виходу, що світився білою плямою вдалині.

В цей час вихід закрився, і повз врослого в стінку Гавра, за два сантиметри від його носа, промчав состав. І за ті хвилини, поки він дійшов до виходу, ще кілька составів пронеслося повз нього, гуркочучи магніт-блоками і тим, що було в них.

Тунель виходив на залізобетонне поле, з усіх боків обгороджене бар’єрами, і перше, що спробував зробити Габр, — це перелізти через бар’єри, піти подалі від цього місця. А що, як уже надійшов сигнал шукати його тут?

За бар’єрами лежала прірва, це був якийсь суто технічний квадрат. Пробираючись по кромці тверді, що залишилася за бар’єром, Габр дійшов до виступу, який нависав над прірвою. Він так і думав: якщо тут підприємство, значить, відразу за бар’єром мають бути ліфти, якими робітники повертаються додому, в житлові квадрати.

Затишна тепла кабінка швидко понесла його вниз і незабаром зупинилася: Габр натиснув випадкову кнопку. Йому було однаково. Чим більше випадкового, тим краще.

Вулиця кишіла людьми, вони йшли, тримаючись правого боку. Накинуте на тіло ганчір’я, опущені до землі голови, заплющені очі — все це вже не жахало Габра. Тепер він думав лише про те, аби зігріти заклякле під холодним вітром тіло. І заодно зникнути з очей. Тут, у натовпі істот, які никали туди-сюди, оголений, він почувався незатишно. Дивне, незнане раніше почуття змушувало його шукати де-небудь схованку. Ні, він не просто боявся переслідувачів. Із певним побоюванням він оглянув свої голі, темні від пилу ноги, стегна, живіт. Ніхто його не міг бачити тут, у центрі вулиці, нічим не прикритого. Ті, хто проходив за два кроки від нього, відчувши живе тіло, вчасно звертали. Ніхто не міг здогадатися, як він виглядає. А все-таки було дуже незатишно, наче хтось із якогось укриття бачить його. Сотні цих одягнених істот — і його, відмінного від них, що пробирається обережною ходою крізь натовп. Було неприємно. До того ж Габру здалося, що хтось ззаду біжить. Йому вчувався якийсь шум, схожий на тупіт ніг.

Габр різко звернув у перші-ліпші двері довгої залізної будівлі, пішов напівтемним вузьким коридором. Ліворуч і праворуч зяяли отвори. Габр зазирнув в один, в інший. Безліч великих і менших труб, переплітаючись, заповнювали простір вузьких комірчин. Із деяких валила пара, долинало шипіння. Габр пішов швидше, йому знову здалося, що хтось іде за ним. У кінці коридору були сходи, і він почав підніматися ними. На невеликому майданчику передихнув і прислухався: було тихо, якщо не рахувати незрозумілого гулу і шипіння. Сходи йшли ще вище, а поруч — кришка люка. Габр відкрутив його і відскочив — на нього повалила пара. Було приємно відчути подих тепла, і хотілося залізти в якусь нірку. Сховатися у випадкове місце, у випадковому квадраті, на випадковому рівні. Навіщось потрібно було знати, що у величезному мегаполісі ти знаходишся там, де тебе ніхто не знайде. Залізти куди-небудь і відсидітися, прийти до тями.

Габр намацав пальцями ноги залізну сходинку і поліз у люк, зачинивши його за собою. Пари було стільки, що забивало подих, але Габр не поспішав назад. Він відчував, як, задубілий, поступово відтаює, як зігрівається кожен орган всередині.