Розділ «ЧАСТИНА II»

— Тобі, мені. Нам обом.

— Не вір їм! Вір мені! Ти раніше завжди вірила мені.

— Ти тоді не був хворим.

— Я не можу, Ліоз.

Сльози душили його.

— Я піду, — тихо сказала Ліоз.

— І ти отак кинеш мене?

— Ти мені робиш боляче. У мене вже знову трясуться руки. Мені не можна хвилюватися.

Вона дістала з сумки якісь таблетки і висипала їх до рота.

— Навіщо ти ковтаєш цю гидоту?

— Це не гидота. Це заспокоювачі.

— Ліоз, прошу тебе востаннє. Заради всього святого, що було між нами: ходімо зі мною. Я ще не знаю як, але я вирвуся звідси, з мегаполіса, я мушу вирватися. Але я не можу бути один, розумієш? Тебе ніхто більше не буде так любити. Я б носив тебе на руках, я б розповідав тобі про все, що бачив, і це все одно, що ти сама бачила б. Я годував би тебе, напував би тебе. Ми були б такі щасливі.

— Де?

— Там, далеко, дуже далеко. Тільки ти і я. Ти, я і море. І велике, кругле над морем. Це таке диво, Ліоз. Серце стискається, коли це бачиш. І хочеться, щоб ти була поруч, завжди.

— Не треба!

— Треба, Ліоз! Ти це відчула? Те, як нам могло би бути добре?

— Ні! Мені треба закінчити університет! Мені треба отримати диплом!

— Ліоз, плюнь на все, чуєш? Я подарую тобі інше щастя. Якщо ти погодишся, я... я тоді знайду в собі сили, я не буду один. Я переверну гори, я знайду вихід. Розумієш, я більше нікого не зможу так любити, як тебе. Там, далеко, ти станеш іншою людиною, ми будемо іншими людьми, Ліоз!

— Лікуйся! Лікуйся!

Вона раптом зірвалася і кинулася тікати. Але Габр легко наздогнав її, розвернув обличчям до себе. її невидющі очі були щільно і назавжди заплющені.