Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Я знаю.

− Не знаєш. Прочитай роман, а потім уже робитимеш висновки.

Вона сказала це й попрямувала до дверей.

− Куди ти?

− Додому, − відповіла, взуваючи черевики.

Мама вже жила з Олегом, хоч до мене навідувалася щодня.

− Я там дещо принесла тобі поїсти, візьмеш у холодильнику.

− Чому ти йдеш? − Сльози наверталися мені на очі.

− Бо тобі треба побути на самоті й трохи подумати про своє життя. Не можна так поводитися з людьми. Ти ризикуєш залишитися зовсім сама. Звісно, у тебе є я. І я любитиму тебе завжди і за будь-яких обставин. Але я не вічна. Відкрий своє серце для інших. Не думай, що всі навколо хочуть лише образити тебе, завдати болю. Не бійся людей. Вони не такі вже й погані…

Сказавши це, мама поцілувала мене в чоло й пішла, а я залишилася сам на сам зі своїми думками.

І тоді ж дочитала «Останній серед перших» до кінця. Що мене образило минулого разу, я вже й не могла пригадати. Тепер уже навіть на початку книжки не помітила нічого дошкульного для себе. То й що, що ця дівчина така негарна? Але ж слів із пісні не викинеш − я теж така. То невже треба випхати подібних людей за межі цього життя, не помічати їх, вдавати, що їх не існує? Та я маю дякувати Денисові, що він зробив своїм героєм людину непривабливу зовні, але таку позитивну в душі, що нею переймаєшся, захоплюєшся, любиш її. Він же цим вчинком насправді робив мені послугу, закликав не судити людей за їхніми оболонками, як часто чинили зі мною. Але тепер, після мого ганебного вчинку, він, певно розчарувався, бо, на відміну від його вигаданої, нафантазованої Даміри, я не така вже й добра істота, а швидше яка ззовні, така і зсередини.

Не знаю, яких зусиль це мені коштувало, але вирішила переступити через свою гордість і вибачитися перед Лісовим. Я не переставала займатися самоїдством і думала про те, що він має повне право не захотіти мене більше й знати. Та все ж мусила йому зателефонувати. Не давали спокою мамині слова. Інакше б я просто пішла з хлопцевого життя й мучила б себе тим, що він назавжди в мені розчарувався. Ще один шрам залишився б на серці. Та зараз я хотіла скористатися шансом усе виправити.

Хоч як це дивно, але Денис зрадів моєму дзвінку. Хоч і дуже здивувався.

− Юлю? Як добре, що ти подзвонила.

Він радів, мов дитина. От дурненький. Я його образила, а він поводиться, наче все навпаки.

− Ти так швидко зникла з університету. Ми навіть не встигли поговорити до пуття…

Коли ж я його перебила та ще почала вибачатися, хлопець украй розгубився.

− Щось сталося? − тремтячим голосом запитав він.

− Нічого. Просто я дуже тобі вдячна. За все. За те, що ти є. Що є твій роман…

На тому боці дроту запанувала мовчанка.