Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Вона до смерті мене перелякала, коли, як чорт із табакерки, вискочила з мого під’їзду, як я саме поверталася з магазину.

Я ще ніколи її такою не бачила. Вродлива, завжди доглянута, охайно й модно вбрана, зараз дівчина була мов очманіла. Каштанове кучеряве волосся паклею звисало на очі. Без макіяжу, у якійсь запраній спортивній куртці. Її очі горіли божевільним блиском, рухи були поривчасті, та й уся вона виглядала, як несповна розуму.

Таня відразу пішла в атаку:

− Це все ти винна! Дивися, що ти зі мною зробила! З моїм життям!

Я нічого не розуміла. Що сталося? Чи, може, це звістка про Дениса так вплинула на бідолашну. Але до чого ж тут я?

− Тільки не вдавай, що ти нічого не розумієш. Скажи мені: що я написала?

Отут до мене почало потроху доходити. Не позбулася дівчина своїх сумнівів. Таки повірила в казку.

− Країна ж існує насправді. Так?

Вона вже трясла мене. Я ледь вирвалася з цупких обіймів.

− Це ж ти написала, от і скажи, існує вона чи ні?

− Ні! − волала вона. − Це ти написала! Ти! Для мене! Написала одну книжку! Лише одну! Ти − мій донор!

− Ти хоч сама себе чуєш?! − Я хапалася за останні ниточки, щоб переконати дівчину, але все марно. − Ти збожеволіла! Що ти мелеш? Немає ніякої Країни. Це лише твоя вигадка, твоя фантазія.

− Ні, вона існує. І ти краще за мене це знаєш. Бо ти була Там.

Тоді мені таки вдалося втекти від Таміргазіної й заховатися у власній квартирі. Та дівчина не давала мені спокою. Весь час десь перепиняла, дзвонила по сто разів на день. Я вже не брала слухавки, але вона набирала з інших номерів.

Ось і зараз пролунав телефонний дзвінок. Я відчула, що це Таня, але вирішила відповісти. Годі ховатися. Хоче говорити − будь ласка.

− Навіщо ти так зі мною? − почала вона. − Ти розумієш, на що мене прирекла?

− Не розумію…

− Розумієш. Ти, використовуючи мене, вирішила розповісти про Країну, Нічгород, про митців, про те, як там опиняються. Це, звісно, хороший задум: донести до людей правду − завуальовано, приховано, але щоб знали.

− Ти божевільна, − я досі опиралася, хоч і розуміла, що намарно, бо Таня все давно для себе вирішила.

− Ні. Ти була в комі, ти знайшла собі підходящого реципієнта, щоб описати свої незвичайні пригоди, а потім щасливо повернулася, щоб у Реальності спокійно собі творити й жити. Скажи, хто під’єднується до тебе? Хоча ні, дай-но я сама вгадаю. Метр? Правда ж, він? Такий геніальний роман міг написати тільки Метр.