Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Так, − несміливо мовила я, чекаючи, що вона скаже далі.

Якщо мама прочитала, то вона точно помітила, хто є прототипом Даміри. Можу собі уявити, наскільки їй було боляче читати, як її кровинку, єдину улюблену дитину зображають чудовиськом. Але те, що видала зараз мама, вразило мене ще більше. Бо все виявилося абсолютно навпаки.

− Люба моя, це ж неймовірно, − вона говорила зі щирим захопленням. − Цей хлопчик − просто диво. Це ж він тебе змалював, так?

Я спробувала вдати, що не здогадалася про це.

− Думаєш?

− А ти що − ні? Господи, це ж очевидно! Боже, який молодець. Як чудово! Я мало не плакала, коли читала. Я справді побачила тебе, твою душу, згорьовану, стражденну, яка ніби заручник свого недосконалого тіла, що тримає її, не дає нормально жити.

Мене немов оглушили. Отже, я чогось не помітила? Те, що насправді є виявом щирого захоплення, сприйняла за образу? То Денис своїм романом підносив мене, а я натомість розізлилася на нього, образила?

− І як цьому Лісовому вдалося так тонко тебе відчути? − продовжувала мама. − Ви з ним дуже близькі друзі?

− Ні…

− А шкода. Повір мені, він хороша людина. З такими варто дружити.

Я завжди вірила мамі. Вона дуже чуйна й добре розбирається в інших. І коли вже вона побачила в книжці щось таке, чого не помітила я, то схильна більше вірити їй.

− Знаєш, мамо… − Чомусь мені стало так соромно за себе, так захотілося виговоритися їй. − А я не дочитала до кінця.

− Чому? Як так можна, коли там же точно видно, що написано про тебе, хай і в алегоричній формі?

− Тому й не дочитала, бо образилася на Дениса, що він змалював мене, що всі мої знайомі читатимуть це, упізнаватимуть мене і вже інакше, як якогось потворного андроїда, не сприйматимуть…

Зараз я виправдовувалася, наче мала дитина, що нашкодила й боїться покарання.

− От тобі й маєш! Ти ж у мене розумна дитина, письменниця. Такий сильний роман створила, а не бачиш різниці між життям і метафорами. Це ж лише спосіб передавати думки, своєрідне шифрування. Усі ж письменники до нього вдаються…

Я все знала й розуміла, та, бач, коли зайшлося про мене особисто, перетворилася на обмежену, закомплексовану ідіотку.

− Більше того, − знала, що зараз узагалі доб’ю маму, − я накричала на Дениса і безповоротно з ним посварилася.

Мама опустила руки.

− Що я можу сказати? Ти ненормальна.