Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Кажи, кажи… Може, тобі полегшає. А може, і мені. Може, якщо ти все знаєш, мені теж варто виговоритися?

− Але скажи мені одне: чому я? Чому ти вибрала саме мене? Нащо прирекла мене на таку жахливу долю? Адже я стала автором одного-єдиного твору. Усе! Моє життя закінчилося разом із ним.

Вона плакала в слухавку. Мені стало шкода дівчини. Ну, чому, чому я не можу її заспокоїти, переконати, що все не так?

− Я ж більше ні на що не спроможна. Ти сама це знаєш. Ти ж читала мою жахливу повість, про яку й слова не наважилася сказати, така вона бездарна.

− Усе не так. − Мені страшенно хотілося щось змінити. − Ти просто стала заручницею своєї фантазії, Таню.

Намагалася говорити спокійно й довірчо, як говорять професійні психологи.

− Зараз у тебе період творчого затишшя. Та він скоро мине, і ти ще напишеш не один чудовий твір. Адже ти дуже талановита. Твоя «Подорож…» чудова.

− То твоя «Подорож…», − ридала вона. − То ти талановита…

Господи, коли це скінчиться?

− І чого ти повернулася?! Сиділа б собі Там і не рипалася! Я ненавиджу тебе! Ти зруйнувала все моє життя! Ти! Ти! Ти!

Ну, це вже занадто. З мене годі.

− Скажена! − не втрималася я й кинула слухавку. Вибігла з дому. Мені необхідно пройтися, подихати свіжим повітрям.

Я втомилася. Усе набридло. Може, Таня права й мені не треба було повертатися? Хіба такого життя хотіла? Ніщо тепер уже не буде, як колись. Не тішитимуть книжки, зустрічі з читачами, моменти натхнення… Навіть згадки про Нічгород уже ніколи не будуть такі світлі й бажані. Для чого вона взагалі існує, та Країна? Для чого все це мистецтво, якщо воно завдає лише болю й страждань?

Денис, Таня, Матвій − це лише ті жертви, про які я напевно знаю. А скільки їх іще у світі?

Червону «вольво», що мчала на величезній швидкості, я впізнала відразу, бо часто бачила, як Тетяна приїздила на ній на якусь чергову зустріч. Красива машина, але я б нізащо не керувала автівкою сама. Ідеться навіть не про те, що боюся потрапити в аварію. Просто я завжди відволікалася на різні сторонні речі, тому була б украй неуважним водієм.

А зараз вона мчала просто на мене. І вочевидь не збиралася гальмувати.

Що ж! Може, це й на краще…

Гладенька поверхня дзеркала помутніла. Усі присутні в Широкій Залі Для Вузьких Засідань полегшено зітхнули. Нарешті. Метр повернувся. І не сам. А з новим донором.

Уперше за тривалий час це знову вдалося. Ніхто не перешкоджав, не вставав на шляху нового митця до Країни.

Дівчина досі ще тримала Метра за руку.