Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Вона робить моє життя кольоровим, насиченим, не нудним, − відповів хлопець, коли я запитала в нього про це.

Він вважав своє життя нудним? Але ж мав начебто все, чого лише можна було побажати: кохану дружину, прибуткову роботу. Відвідував спортзал, а часом навіть брав участь у змаганнях з армреслінгу, мав нагороди…

Дивний він. Краще б не любив тих книжок. Може б, лишився живим…

Ось і зараз: сидів у машині й чекав на мене. Я помітила його ще під час зустрічі в аудиторії. Але потім він десь зник. Ясна річ, хлопець зрозумів, що на гостей чекає продовження, тож, мабуть, вирішив дочекатися надворі. Але ж це безглуздо! А якби я пробула тут іще бозна-скільки?

Матвій вийшов із машини й привітався. Спершу плутано пояснював, що його так зацікавила сьогоднішня зустріч, аж виникло бажання розпитати дещо особисто в мене, тому він і вирішив дочекатися й запропонувати поїхати в якесь приємніше місце.

За інших обставин я б відмовилася, але сьогодні, після всіх отих не надто приємних вражень, погодилася.

Ми сиділи в напівпорожній і дуже затишній кав’ярні, оформленій у середньовічному стилі. Навколо були різноманітні реквізити лицарської доби, що дихали подвигами й романтикою. Місце справді грандіозне. І не дивно, що Матвій обрав саме його: людина з таким літературним смаком має знати подібні місця в рідному місті й відвідувати їх.

− Знаєш, Юлю, − сказав він, − твоя книжка − це щось неймовірне. Коли я її вперше прочитав − наче закохався. Я ходив під враженням, у якійсь ейфорії. Цього не передати словами! А перечитуючи, закохувався знов і знов. Я навіть друзів cвоїх підсадив на «Відтінки чорного».

Я засміялася. Це звучало так, ніби моя книжка − якийсь наркотик.

− Так, так. Не смійся, − він наче виправдовувався. − Більше того: навіть Аня, моя дружина, прочитала роман, і їй він теж сподобався! А це, повір мені, аргумент, бо вона не надто охоча до книжок.

Який же він наївний. Я подивилася на хлопця, і мене охопило почуття ніжності, якогось навіть співчуття. Я знала: скоро, зовсім скоро він втратить усе, бо через свою щиру, чуйну душу має велике покликання, ціна якого теж велика. Я зрозуміла: треба тікати від нього якнайдалі. Не можна впускати його занадто глибоко у своє серце. Не зумію я пережити такої втрати, не зумію бачити, як він лежить, наче овоч, ні живий, ні мертвий, як довкола метушаться рідні, друзі, як заплакана дружина сидить біля його ліжка, тримаючи за руку, і сподівається, що він виборсається, − він же сильний! І тільки я знатиму, що цього ніколи не станеться! Бо він уже далеко, за межею. Робить те, про що мріяв усе своє життя: читає книжки, може, навіть і мої.

Вибач, хлопче. Але я не можу стати твоїм другом. Я не переживу нового потрясіння. Мені й так дуже важко. Дуже! Я не зможу жити в стані постійного очікування, коли це станеться. Ну от, може, сьогодні? Чи завтра? Чи через рік? Як це станеться? Ти потрапиш в аварію? Чи твій мозок вразить якась невідома інфекція?

Я не витримала своїх думок і вискочила, наче ошпарена, з кав’ярні, нічого не пояснивши Матвієві.

Можу собі уявити, що він про мене подумав. Але хлопець не побіг мене наздоганяти. Може, вирішив, що я відчула до нього щось, що мене налякало, змусило втекти, щоб не зайти у своїх почуттях занадто далеко?

Що ж. Хай ліпше думає так. Ми більше не побачимося. Так буде краще.

Було погідно. Останні осінні дні тішили своїм свіжим теплим повітрям. Сутеніло. Я вирішила пройтися додому пішки й не пошкодувала. Трохи заспокоїлася, опанувала себе. Завтра зателефоную Матвієві, вибачуся і (що вже там, доведеться прибрехати) скажу, що мені стало зле, тому побігла додому, бо не хотіла його зайвий раз тривожити.

Але дивні події в моєму житті не припинялися. Картина, яку застала вдома, вразила до глибини душі.

У кімнаті на дивані сиділа мама. Її очі були сповнені сліз, а поруч лежала остання Денисова книжка. І де вона тут узялася? Невже це я її тут залишила? Я ж так і не дочитала цей роман. А мама, виходить, читала?

− Доню, − почала вона таким тоном, що аж лячно було слухати далі. − Це ж роман твого друга, так? − вказала рукою на том.

Вона знала, що я знайома з письменником, знала також, що ми сьогодні разом були на презентації.